Книги Українською Мовою » 💙 Пригодницькі книги » Одного разу на Дикому Сході 📚 - Українською

Читати книгу - "Одного разу на Дикому Сході"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Одного разу на Дикому Сході" автора Владислав Валерійович Івченко. Жанр книги: 💙 Пригодницькі книги / 💙 Фантастика. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 58 59 60 ... 85
Перейти на сторінку:
у бою трапляється шанс, то ним треба користатися. Зліз з дерева і наказав роті вдарити самостійно. Повів солдат у атаку. Вискочили з лісу на луг, встигли зачепити і покласти кілька десятків махновців, але інші втекли, бо були верхи. Єрофеєв стріляв їм услід.

— Товаришу, командире, сунуть! — закричали йому солдати. Комполку побачив тих залізних людей, що вилізли з ящиків. Вони потроху наближалися, вже не стріляли, але якось недобре озиралися своїми чавунними головами. Руки з кулеметами опустили і чимчикували, ледь тягнучи свої залізні ноги.

— Тікай! Тікай! — це до роти мчав верхи і кричав комісар Ліберман.

— Що? — не второпав Єрофеєв. Від кого це він повинен тікати? Махновці розбиті і зараз самі тікають так, що не наженеш.

— Тікай! — волав Ліберман та махав рукою. Залізні люди зненацька почали піднімати руки. І Єрофеєв все зрозумів.

— До лісу! Відступаємо! — закричав комполку. І вся його рота побігла за ним до лісу. Окрім сімох бійців, які порпалися у речах загиблих махновців. Хтось чоботи знімав, хтось шаблю вподобав, один з годинником вже був. Запрацювали кулемети. І всі семеро впали, як отава, скошена гострою косою. Ті ж, хто побіг за комполку, сховалися у лісі, припали до землі і спостерігали, як залізні люди пішли далі. Гули двигунами, пахкали димом, неквапливо озиралися навкруги. Пройшли ще десь із півкілометра, а потім двигуни почали кахикати і один завмер. Потім ще один, нарешті скам’янів і останній. Вони не просто зупинилися, а склалися, наче лягли на землю. Останні гуркоти двигунів, і запала тиша. До залізних людей поїхали на панцирнику комісари і Ульріх Туазест. До них побіг і Єрофеєв. Зупинилися біля одоробл. Ульрих почав оглядати їх, щось белькотав по-своєму.

— Що це таке? — спитав Єрофеєв, який важко дихав і весь упрів.

— Це нова зброя, Андрію. Механічні солдати! — пояснив радісний Ліберман. — Ти бачив, які вони в дії!

— Але чому вони стріляли по своїх?

— Тому, що не можуть розрізнити свого і чужого, — пояснив Люшков. — Ми над цим працюємо, але поки що успіхів небагато. Вони розрізняють людину і налаштовані вбивати її. Навчити розрізняти, що то саме за людина, де свій, де чужий, ми поки що не можемо.

Люшков спитав німецькою Туазеста. Той щось відповідав, помітно, що був у захваті: кричав, блискав очима, бігаючи навколо своїх залізних кулеметників.

— Товариш Туазест каже, що машини майже не пошкоджені, кілька подряпин, не більше. Використали менше половини боєзапасу. Тобто, якби ми залили в них ще більше гасу, то вони б могли наступати і далі. Непогано! — розповів Люшков.

Єрофеєв підійшов до залізних людей. Чавунні ноги, тулуб, у середині якого був схований двигун, руки, на кожній з яких були закріплені по два кулемети. Набої поступали до кулеметів зі спеціальних ящиків за спиною. Єрофеєв постукав по оболонці залізних людей. Товста. Такій не страшні кулі. Хіба що тільки з гармати їх можна зупинити.

— Ну як тобі? — спитав Ліберман.

— Та потужно. Тільки вони не дуже маневрені. — Єрофеєв не хотів визнавати, що якісь механізми можуть замінити його солдатів.

— Так, це є. Але головний недолік — вартість. Ці механічні солдати дуже дорогі, занадто дорогі, — розповів Люшков. — Отої валізи золота, що ви добули, вистачить в кращому випадку на десяток таких машин. Не більше. Але цього ж замало. Тому і прибули сюди, сподіваємося, що ваш велетень буде в дії не гірший, а у виробництві дешевший. До того для залізних солдатів нам треба закуповувати запчастини в Німеччині, але ми не можемо залежати від когось у такому важливому питанні, як оборона. То будемо зараз ловити велетня. Прямо ось тут. Везіть сюди полонених.

— Тільки дівчину? — перепитав Єрофеєв.

— Та ні, усіх трьох, — наказав Ліберман. — Можна буде на тих двох випробувати Шпиля.

Комполку скривився, але він був військовий і звик виконувати накази. Послав за полоненими цілий ескадрон. Скоро їх привезли. Залізних людей вже сховали в ящики, а з двох Возів вивантажили кайдани і мотузки. Привезли і професора Бар-Кончалабу, як головного фахівця з чудовиськ.

— Ви його будете присипляти? — спитав комполку.

— Ні. Він же нежива істота, то снодійне для нього неефективне, — пояснив професор.

— Тоді як?

— Чесно кажучи, не знаю. Боюся, що велетня ніяк не зупинити, — професор зітхнув.

— Оце ще, спеціаліст! — презирливо скривився Ліберман. — Дівчина вміє заспокоювати велетня, — кивнув на Міру. — Нехай його приспить, ми зв’яжемо велетня і доправимо у Москву для досліджень.

— А якщо вона щось йому нашепче не те? — спитав матрос Жникін, який очолював охорону полонених. — Вона затята контра!

— Якщо щось піде не по плану, то ось той товариш накладе головою, — Ліберман вказав на Чета. — Чуєш, красуне, здається то буде тобі досить неприємно. Чи не так? — звернувся комісар до Міри і посміхнувся, веселий та задоволений власного хитрістю. Міра не відповіла. — Ну і того теж до стінки, — комісар показав на Дубківського.

— Славко! — зненацька аж зойкнув Бар-Кончалаба. — Славко! — професор плеснув долонями і побіг до воза, на якому сиділи полонені. — Славко!

— Стій! — закричав Жникін і наставив маузер. — Стій, контро!

— Це мій син! Син! Славику! — професор хотів пробігти до воза, але Жникін його не пустив. — Пропустіть мене, будь ласка! Це ж мій син!

— Твій син — контра! І буде розстріляний! — гримів Жникін.

— Ні! Ні! — Бар-Кончалаба кинувся до комісарів, впав їм у ноги, цілував запилені чоботи. — Товариші комісари, дорогенькі, врятуйте хлопця! Єдина дитина! Він —

1 ... 58 59 60 ... 85
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Одного разу на Дикому Сході», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Одного разу на Дикому Сході"