Читати книгу - "Скалаки"

Та Лідку не тішив цвіт на луках: тепер вона ходила у вільшник хіба що поплакати на самоті. З чуток вона знала, що робили Їржикові в замку. Потім зачула, що його випустили. «Там такий вийшов, як із хреста знятий»,— повідали люди нібито зі слів тих, що самі стрічали хлопця. Дехто кликав його й до себе, та Скалак усе поспішав кудись, поки не щез у лісах. «Наче наполохана звірина,— казали. Тепер, мабуть, і не вийде до людей, боятиметься їх».

«Мовчи, дочко, нехай як повернуся з Відня, може, скажу тобі більше про Їржика...» Ці слова, що їх дядечко шепнув дівчині перед своїх відходом, тепер спливали їй на думку. А в неділю, вертаючи додому з церкви, вона почула: «Щось він не схожий на справжнього божевільного...»

Їржик справді утік, чи то заповз, як ранений, зацькований звір, у темну пущу, в ту саму хатину, де так довго переховувалася родина Скалаків. Він був у Материнці. Муки останніх днів, надзвичайне нервове напруження зломили юнака, вичерпали його силу.

Він лежав, утупивши блискучі від гарячки очі в одну точку. Голова йому горіла, все тіло було налите жаром. Незв’язні думки диким вихором кружляли в голові. Їржик бачив живими своїх рідних, чув їхню мову, знову ховав дідуся: перед ним виникала страшна споруда — поміст, шибениця, він бачив батька, потім стояв перед церквою в Ртині й співав; люди сміялися з нього, жаліли його, він бачив її, чув її голос — і мусив прикидатися юродивим. Йому вже не ставало сили й уміння прикидатись, а проте він переміг себе, втік од неї, одвернувся, блазнював далі. Знову він терпів муку, бачив темницю й жахливе катівське знаряддя, в сутінку чорніли диби, «осел», «скрипочка», «драбинка». Потім стало темно, Їржика вкинуло в палючий жар; він хотів схопитися, втікати кудись, але сили не було. В цю мить він відчув на своєму чолі приємний дотик. Над ним схилилося бліде дівоче обличчя, що світилося ласкою, любов’ю і співчуттям.

— Лідушко! — скрикнув Їржик.

— Упізнав! — зраділа дівчина.

Вона здогадалася, що Їржик міг піти тільки в Maтерницю. Дядечко Балтазар не повертався, про милого більш не було ніяких звісток, і Лідка вирішила пересвідчитись у своєму здогаді. Вона сама пішла вже знайомою дорогою в глиб лісу, знайшла там занедбану хатину, а в ній нещасного Їржика.

Молодий Скалак став до одважного бою.

Початок був тяжкий. У замку, самі того не знаючи, мучили свого найгрізнішого ворога. Його відпустили: і от біля нього з’явилася, мов ангел-охоронець, Лідушка. Їржик весь час сумував за нею, але прийти побачитись не міг. Там, під церквою у Ртині, він бачив, як уразив її, й насилу спромігся не зрадити себе. Тепер, коли вона зненацька з’явилася перед ним, Їржик подумав, що це омана; але ж він чув її руку на своєму чолі, дивився їй у сповнені любові очі.

— Ти мене розумієш? — спитав він.

— Розумію,— потвердила вона, хоч зовсім не знала, про що це він.— Але ти слабий, Їржику, тобі не можна тут лишатися. Встань, якщо здужаєш, ходімо звідси.

— А куди?

— До нас, на «Скелю»! Не бійся, Їржику, ходімо!

Він не суперечив; підвівся й вийшов поруч із нею.

Вони пішли лісовою стежкою вниз, зовсім повільно, часто спиняючись: неміч перемагала Їржика. Лідка мусила його підтримувати. Довга, тяжка була їхня дорога. На узліссі Їржик зовсім упав і почав мурмотіти щось недоладне, химерне. Перелякана Лідка в розпачі розглядалася довкола, щоб покликати когось на поміч, та не побачила ні душі. Недалечко виднілось село; мотнутися б туди, але ж він тим часом може бозна-де забігти. Дівчина почала лагідно умовляти Їржика, але він не чув її, марив про все страшне, так що Лідку аж морозом проймало.

— Та я ж не божевільний, не тікай, стривай! — кричав, потім знову заводив про шибеницю, замок та панів.

На дорозі під лісом показався якийсь чоловік із візочком. Лідка стала на весь голос кликати його. Він озирнувся й зупинивсь не одразу. Дівчина помахала йому рукою. Надійшовши, він злякано втупив очі в слабого.

— Боже мій! Скалак! Що з ним таке?

— Тяжко занедужав. Поможіть його до села доправити.

— Ти його там хочеш покинути?

— Та звідтам, може, хтось возом одвезе до нас на «Скелю». А ви його знаєте? Будьте ласкаві, поможіть, як же його тут покинути самого...

— Ще б пак не знати! Колись нас рятував, а тепер і сам, сердешний...— Чоловік поклав уже затихлого Їржика на візочок.

Їржик раз у раз починав борсатись, і вони мусили зупинятися. Насилу довезли його до села.

Молодий чоловік, котрий надійшов у таку слушну хвилину, був Єнік з Мартинівського хутора. Тоді, коли його силою відлучили від нещасної родини, він одбув сувору покуту в дворі, а потім був приставлений до тяжкої роботи. Нарешті, досягши повноліття, парубок здихався гіркого рабства і просто з двору поспішив на Мартинівський хутір, де був притьмом потрібен. Того року він мав уже взяти шлюб із Франтіною, але її мати, що весь