Читати книгу - "Скалаки"

В селі Їржика злякалися, подумавши, що це в нього буйне божевілля. Та нарешті один господар, Уждянів знайомий, запріг коней, намостив на віз соломи й повіз слабого на «Скелю». Лідка сіла біля Їржика. Бабуся з Ванєком вельми здивувалися, коли дівчина повернулась таким робом додому.

Їржика занесли до комірчини, де колись, того злощасного вечора, лежала його недужа тітка. Його хвороба тяжчала, він так і не вернувся до притомності. Стара Бартоньова невтомно клопоталася, носила та варила ліки, які тільки знала, а внучка її сливе не відходила від ліжка слабого.

— Ти бач,— казала стара Ванєкові,— диво дивне, як та дівчина дбає про нього. Мабуть, і мене б так не доглядала.

— Еге, як полюбиш кого, то душу з себе виймеш для нього.

— Та що з того, коли й одужає, однаково ж не при умі...— зітхнула старенька.

Одної місячної ночі Лідка сиділа в коморі біля Їржика. Від утоми голова їй упала на груди; дівчина задрімала. Нараз у вікні з’явилось чиєсь обличчя, потім почувся тихенький стукіт.

— Лідко, ти спиш? Лідушко!

Дівчина стрепенулась, стиха зойкнула, здивована, й кинулась надвір. Старий Садакварда повернувся.

Депутація ходила недаремно. Найбільш помогла селянам при дворі «супліка» з тирси, кори й висівок, звана хлібом. Така незвичайна, несподівана річ справила сильне враження. Ця чорна грудка висвітлила майже все; решту доказали хоч і не красномовні, зате правдиві уста ходаків. Усі вони впали перед цісаревою ниць[41]. Син її Йосиф, присутній при тому, розпитав селян про все. Його лагідність і прихильність розв’язали Балтазарові язика, й він сказав, що найбільш допікає сільському людові панщина.

— Ох, та панщина,— повторив за ним цісар, киваючи головою.

З веселими серцями поверталися ходаки з аудієнції в цісарському палаці. Їм пообіцяли допомогу.

— А що дістали б, якби послухалися Ржегака? — сказав Рихетський.

— Ваша правда, пане-брате...

В Чехії, особливо в гірських краях, нужда була найтяжча. Але тут надійшла допомога: Йосиф II сам поїхав до Чехії пересвідчитись і вжахнувся. Він побачив обшарпаних, напівголих калік у злиденних халупах, людей, що мерли з голоду по селах та від пошестей по шпиталях. Він звелів для негайної запомоги видати борошно з військових магазинів і скасувати привілей пекарського цеху, тобто дозволити кожному пекти хліб; потім привезли з Угорщини та Австрії жито й риж, а пшеницю аж із Сіцілії. Люди благословляли молодого монарха.

Салакварда радів. Та Рихетський хитав головою:

— Звісно, й це добре, та якби ще панщини спекатись. Голод минувся, а давнє лихо знову вилізло наверх. Панщина — то рана: заліпи її зверху, вона насподі ще дужче розболиться.

Члени депутації здобули велику шану в окрузі.

— От бачите, Ржегаку, якби зробити по-вашому, що б ми мали з того? — шпигали слатінського війта.

— Почекайте, не хваліть день до вечора,— відповідав той, зневажливо всміхаючись.

І це була правда.

Балтазар Уждян сидів біля слабого Їржика: нещасний юнак і досі ще марив у гарячці. Старий драгун був невеселий, бо Бартоньова потай від Лідки шепнула йому:

— Не знаю, чи вичуняє хлопець...

«Воно чи не ліпше б йому було померти,— думав собі старий господар,— якщо неправда те, що мені дорогою сказав Рихетський. Та він Скалак, від нього можна сподіватися!»

Тут до нього ввійшов війт, що вертав додому з Находського замка, і ознаймив Уждяна, що той має завтра на дев’яту годину з’явитися до замкової канцелярії.

— Чого їм треба? — різко спитав Балтазар.

— Або я знаю; звеліли передати, й усе. Бувайте здорові.— Війт пішов.

«Це, певно, за ту депутацію, бодай їх...» — старий драгун вилаявся.

Уранці другого дня він увійшов до подвір’я замка. Там біля дверей каплиці вже стояв Бартонь із Слатіни; тільки-но вони встигли привітатись, як надійшов і Рихетський.

— До канцелярії?

— Еге. І ви теж?

— Ну, так напевно за Відень.

— А бодай їм! Та ми не піддамося!

— Ржегак із мене вже сміявся: «Не на моє вийшло? Матимеш тепер за ту депутацію».