Читати книгу - "Ліки від страху"

І був він у цей момент навдивовижу вродливий — ніби підсвічене зсередини обличчя, відкрите, нервове, живе, сильніше слів і вчинків переконувало мене в тому, що Лижин не може брехати, запобігати й принижуватись.

Я подумав, що в цієї людини має бути якесь іще одне — зафасадно, величезне й надзвичайно цікаво — життя, схоже на мрію, на гру чи на яскравий кольоровий сон.

Він заговорив повільно, наче спогади були заховані десь за далеким перевалом і йому потрібні були сили, щоб дотягти їхній нелегкий тягар до горизонту сьогоднішнього осіннього вечора, у цю захаращену, завалену книжками й рукописами кімнату, знову роздивитися їх під зеленим світлом своєї настільної лампи й запропонувати моїй увазі. І я помітив, Лижин, поки говорив, жодного разу не глянув на старий портрет.

— Жив на світі гарний хлопець, вірний друг і талановита людина Сашко Панафідін. Та якось із ним сталася біда, і цього ніхто тоді не помітив. Він захворів — у нього ввійшов мікроб страху. Він іще жив, дружив, любив, працював, а мікроб у ньому ріс, він клубочився від нетерпіння його зжерти, він наливався злою силою, випиваючи з нього кров, душу, мозок. І одного разу став більший від нього самого — це був величезний страх. І вмер друг, вмерла добра допитлива людина, вмер учений. Лишилась оболонка, наповнена страхом. Вона ходить по світу й ошукує людей, розповідаючи всім, що вона нібито і є Сашко Панафідін…

— Але мені Панафідін зовсім не видався наляканим, — сказав я.

— Справді? — байдуже спитав Лижин. — Ви, мабуть, не зовсім правильно зрозуміли мене. Його страх не реакція на факт, це градієнт поведінки. Він керує ним завжди, він підкорив його, як раба.

— А чому він захворів? Внутрішня схильність? Чи небезпечне оточення? Чи якась подія в житті?

— Багато хто схильний до цієї хвороби — природна реакція наших далеких предків на навколишній світ, таємничий, небезпечний, незрозумілий! Ми несемо її в своїх генах. Та одні воюють зі страхом і перемагають, а інші здаються йому — зразу або поступово. Панафідін програв свою війну в кілька битв: щоразу, коли треба було прийняти рішення, страх підступав до його серця, болотяним отруйним туманом оповивав його душу, і він старався відкупитись від нього будь-якою даниною — друзями, любов'ю, совістю вченого. І талант він свій кинув у смердючу пащу цьому невситимому Молоху.

І тут мені рантом спало на думку, що Лижин якось надто вже збуджений. Говорив він запально, поквапливо, ковтаючи закінчення слів, виблискуючи очима, весь у полоні ідеї, яка його захопила.

Я перебив Лижина:

— Скажіть, а от ви самі — хоробра людина?

— Я? Я? — здивувався Лижин. — Я боягуз в усьому і завжди. Я боявся темряви, я боюся сусідки, начальства на роботі, своєї лаборантки, я боявся жінок, щоб вони не посміялися наді мною, я боявся битися, щоб мене не віддубасили.

— Тоді в чому ж різниця?..

— Я свій страх ненавидів, але не здавався йому, я завжди з ним боровся і зневажав себе, коли мені не вдавалося подолати його.

— А Панафідін?

— Він створив з нього зручну позицію і комфортабельну життєву програму.

— Не зовсім зрозуміло: як можна створити щось із страху?

— Поясню. Він пристосувався до нього, а я мрію страх знищити. Планета наша безмежно багата, люди прекрасні й мудрі, але страх заважає їм бути щасливими.

— Це теж алегорія?

— Ні! Це істина проста й конкретна, як атомна модель Бора!

— Я гадаю, що для щастя людського мають значення важливіші категорії — безсмертя, хліб наш щоденний, любов, свобода… — сказав я.

Лижин сердито затряс головою:

— Мають! Але страх — це біль, пітьма, голод, невігластво, обман, аморальність, пияцтво! Це тиранія сильних і нікчемність слабких! Страх — це кат, убивця і злодій, і він заважає людям піднесено любити й талановито працювати…

— У ваших словах і вчинках я бачу грубе протиріччя, — сказав я.

— А саме? — подивився на мене спідлоба Лижин.

— Якщо ваші висловлювання про Панафідіна спростити, як мовиться, привести до виду, зручного для логарифмування, то з усією очевидністю виходить, що наш дорогий професор — підла людина. Так?

— Ну-у…

— Та чого вже там так виходить, якщо називати своїми іменами те, що випливає а вашої теорії багатофазності нашого існування і смертності бацили страху. Згодні?

— Припустимо.

— Чому ж ви не заявили про це привселюдно? Чому ви не пішли на найгучніший скандал з ним? Чому зібрали речі і тихенько пішли з інституту, з лабораторії, як я розумію, за власним бажанням? І працюєте тепер не ведучим дослідницької групи Центру, а старшим лаборантом у звичайній лікарні?

— Резонно запитання. Відповім. З двох причин. По-перше, тому, що я злякався. Я з жахом тоді уявив цю принизливу багатомісячну чи багаторічну тяганину розгляду. Бр-р-р! А по-друге, у мене не було часу, мені треба було працювати, щоб не на словах, а ділом довести свою слушність. У науці ідеї — це не шаблі, на них рубатись не можна… Крім того, я взагалі не міг нічого сказати про Панафідіна…

— Чому?

— Тому що Панафідін вчинив підлість, він зрадив, страх одержав з нього й цю данину — він зрікся свого минулого, і якби він зрозумів, що я знаю про його страх, який він ховає, наче трун, у підпіллі, він би з переляку міг накоїти ще бог знає що…

— А в чому вас зрадив Панафідін?

Лижин скривився, наче проковтнув ложку оцту.

— Мені дуже не хочеться говорити про це. А втім, все це вже не має значення. Ми тоді випробовували наш новий препарат — він продається тепер в