Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

Антер

Щось у мене вже й заняття не йде, намагаюся зосередитися – тільки збиваюся. Про що вони там так довго говорять? Але в кухню не входжу, а то білявий знову почне батогом потрясати. Я ж і не стриматися можу, як вмажу – потім і Ямаліта не врятує. Даремно вона мені цей свій дозвіл дала... Так руки і сверблять. Хоча, вони завжди свербіли, не йдуть їм на користь ніякі уроки. Скільки ти без покарань, дня три-чотири? Забув уже, як це? Що на вільних бажаєш руку підняти.

Здається, пішов. Заходжу тихо в кухню, заглядаю в вітальню. Ямаліта на дивані, ноги підібрала, на столику стоїть келих із залишками майже розталого льоду. Який же ніжний у господині погляд...

– Що ж ти такий брудний, – сміється.

– Мокро після дощу, – відповідаю. Ну звідки знову цей тон... Зітхає.

– Антере, як тобі вдається так всіх завести, що вони хочуть тебе то покарати, то... гм... щоб не сказати непристойно, краще промовчу.

– Чого він хотів? – Не стримуюсь. Знахабнів ти вже, раб.

– Якщо не вибачення твого, то хоча б подяки, – сміється. – А ще заздрив тобі жахливо.

– Мені? – не розумію. Стою, не сідати ж на білий диван.

– Ага, розраховував зайняти твоє місце в моєму ліжку.

– Але я...

Червонію. Скільки ж можна! Знущається вона, чи що? Схоже на те.

– Можна помиюся піду? – питаю. Киває.

– Антере, – додає. – Боюся, мені доведеться взяти тебе на вечірку.

– Ви ж казали, я вас весь час супроводжувати буду?

– Казала. Але туди дуже не хочу тебе вести, до Корнеля, Олинки, Селія цього ще блохастого. І Аміра може заявитися, як виявилося.

– Може, іноді виповзає, – погоджуюся.

– Мені правда шкода, я подумаю, що можна зробити. Але будь готовий, будь ласка.

– Як накажете, пані.

– Антере...

Дивлюся. сміється:

– Будь ласка, не корч більше нікому звірячих пик!

Здається, теж сміюся.

Тамалія

Електронний лист від Лерки. Шифровка. Взагалі-то цей варіант зв'язку на крайній випадок, раптом хто перехопить і розшифрує, у нас вважають за краще особисто передавати. Але тут ніяк по-іншому.

Розбираюся. Лерка молодець, на славу попрацювала, стільки всього... Дідько, впору заридати. Як же це складно, виявляється, вільну підписати! Там ще тести якісь психологічні пройти потрібно...

Начальство бушує, незадоволене мною. Загроза конспірації, нехай раб буде на видноті тут, на Тарині, нікуди його не переправляти, вести себе відповідно, щоб дурниць не надумала робити, навіщо стільки уваги привернула до себе, змушуючи вільну перед рабом вибачатися, там вже пішло ворушіння, про мене інформацію хтось шукає...

Дідько. Ні, в легенді я впевнена, наші все ретельно опрацьовують, але все-таки.

Легко їм на Амадеусі! А мені тут його доведеться тягти із собою в гадючник під назвою «вищий світ». А там намагатися нікого до нього не підпустити, і в той же час не дати запідозрити, нібито я не така, як вони. Адже не приймуть мене, закриють двері, і що буду робити? Нічого не дізнаюся, стільки часу даремно!

Ну от не треба, заспокоює «цинік», ти вже багато дізналася, навіть якщо більше нічого не вийде. Але коли ще вдасться всередину стін кого-небудь закинути, я ж не можу все завалити! А як представлю місцеві методи роботи з виявленими агентами – зовсім погано стає.

Пам'ятаю, пам'ятаю, справа на першому місці, якщо іншого виходу немає – навіть співробітниками жертвують. У самому крайньому випадку. Але не можу я жертвувати Антером! Він і без того...

Впевнена, що Лерка мене не залишить, буде продумувати варіанти, навіть потайки від начальства. Але всеодно сумно. Як би мені Антера вивезти?

А як я його зникнення Корнелю поясню? І так погано, і так паршиво.

Раптом чую з сусідньої спальні якісь хрипи, прислухаюся. Крик...

Лякаюся, підскакую, залітаю. Спить.

Розмітався по подушці, ковдра на підлозі, підодіяльник мокрий, підходжу, сідаю. Антер кричить, хапає мене за руки, зараз переламає.

– Все добре, – шепочу, – це сон... Тільки сон.

Знову кричить, грішним ділом думаю, що пульт все ж таки закоротило, але ні. Відкриває очі. Видихає.

– Розбудив? – бурмоче спросоння.

– Нічого, не спала... – відповідаю. – Тобі кошмар наснився.

Відпускає. Киває. На лобі піт.

– Вибач... – бурмоче, здається, так і не прокинувшись до кінця. Перевертається. Піднімаю ковдру, міняю підодіяльник, вкриваю. Промокаю лоб. Погладжую його, доки не засне міцніше. Як добре, що так і не прокинувся. А то знову півночі вибачень...

Постільний. Хмикаю.