Читати книгу - "2061: Третя одіссея, Артур Чарльз Кларк"

Отже, це була перша частина цієї історії. Друга частина в деяких деталях іще цікавіша… Можна ще трохи кави?

— Будь ласка; і, думаю, я вже здогадався про другу частину. Очевидно, щось, пов’язане з вибухом Юпітера.

— Не з вибухом — з імплозією[68]… Юпітер просто провалився сам у себе, а потім загорівся. Чимось це було схоже на детонацію ядерної бомби; за винятком того, що це «новоутворення» було стабільне — фактично справжнє мінісонце.

Знаєш, під час імплозій трапляються всілякі дуже дивні речі. Це має такий вигляд, наче уламки проходять один крізь одного та виходять із протилежного боку. Хоч би який там був механізм, а уламком алмазного ядра завбільшки з гору вистрілило на орбіту.

Той уламок, напевне, зробив так сотні обертів навколо нової зірки — де на його орбіту впливали гравітаційні поля, мабуть, усіх супутників Юпітера (тепер Люцифера), — перш ніж опинився нарешті на Європі. Й умови їхнього зіткнення мали бути абсолютно конкретними: одне небесне тіло повинно було притягнути інше, тому швидкість падіння становила лише пару кілометрів на секунду. Якби вони зіткнулися тоді лоб у лоб… ну, Європи тепер могло й не бути, не кажучи вже про гору Зевс! А інколи мене просто охоплює жах, щойно я подумаю, що та алмазна гора дуже спокійнісінько могла впасти й на наш Ганімед…

Новонароджена атмосфера, можливо, також пом’якшила удар; та навіть при цьому струс від нього, напевне, був жахливий… Цікаво, що він накоїв нашим європіанським друзям?.. Безумовно, той удар запустив цілу низку тектонічних зрушень, які тривають і досі.

— І, — додав Флойд, — політичних теж. Я лише тепер починаю усвідомлювати деякі з них. Недарма СШПА були так стурбовані.

— Серед багатьох інших.

— Невже хтось серйозно собі думав, що зможе добратися до тих алмазів?

— Ну-у, от нам це непогано вдалося, — відповів на нібито риторичне запитання ван дер Берґ, показавши на задню частину шатла. — У всякому разі, сам психологічний вплив на галузь може бути величезним. Ось чому так багато людей прагнули знати, правда це чи ні.

— Ну, ось вони знають. І що далі?

— Дякувати Богу, то вже не моя проблема. Але, сподіваюсь, я зробив значний внесок у науковий бюджет Ганімеда.

«Як і у свій власний», — додав він подумки.

Розділ 54. Возз’єднання

— Чого ти вирішив, що я помер?! — кричав Гейвуд Флойд. — Я давно не почувався так добре, як тепер!

Мало не паралізований від подиву, Кріс Флойд не відривав очей від захисної решітки гучномовця, з якого долинав голос його діда. Він був у піднесеному настрої, а разом з тим глибоко обурений. Хтось… або щось жорстоко з ним пожартувало; але навіщо?

Перебуваючи за п’ятдесят мільйонів кілометрів від свого онука й щосекунди невпинно наближаючись на кількасот кілометрів до нього, Гейвуд Флойд, судячи з усього, так само був дещо обурений. Але водночас його голос, так само як і голос його онука, лунав бадьоро та весело й буквально випромінював щастя, яке він, очевидно, відчув, коли дізнався, що Кріс у безпеці.

— І в мене для вас іще кілька хороших новин. Шатл забере вас із Європи першими. Тільки спочатку він скине коло «Ґалексі» необхідні медичні матеріали, а потім перестрибне до вас і відвезе до нас на «Юніверс», із яким ви стикуєтеся на найближчому витку. Сам же «Юніверс» сяде на Європу п’ять витків потому, і ви двоє зможете привітати своїх друзів, коли ті зійдуть на борт.

Ну, на цьому все… Хіба що маю додати, що я з великим нетерпінням чекаю, коли ми зможемо поспілкуватися тісніше та спробувати надолужити втрачений час. Чекаю на відповідь… зажди… хвилини за три…

На якусь мить на борту «Білла Ц.» запала повна тиша; ван дер Берґ навіть не наважувався подивитися на свого супутника. Тоді Кріс Флойд увімкнув мікрофон і повільно проказав:

— Дідусю… який дивовижний сюрприз… Я й досі шокований. Але я чітко пам’ятаю, що зовсім недавно бачив тебе тут, на Європі… і я чітко пам’ятаю, як ти зі мною попрощався. І я такий же упевнений в цьому, як упевнений в тому, що саме зараз розмовляю з тобою…

Ну, добре, у нас іще буде вдосталь часу поговорити про це потім. Але пам’ятаєш, як Дейв Боумен говорив з тобою на борту «Діскавері»? От і зі мною сталося щось подібне.

А зараз ми просто сядемо та чекатимемо, поки по нас прилетить човник. Тут доволі комфортно — інколи трохи трясе, та загалом нічого страшного. До зустрічі. Я тебе люблю…

Кріс не міг пригадати, коли він востаннє казав це слово своєму дідові…

Під кінець першого дня в кабіні човника почало неприємно пахнути. Наприкінці другого вони того запаху вже не помічали, але погодилися, що їжа стала чомусь уже не така смачна. А ще їм важко спалося, і вони навіть обвинувачували один одного в хропінні.

На третій день, попри часті сеанси зв’язку з «Юніверсом», «Ґалексі» та самою Землею, їх почала заїдати нудьга, а весь запас непристойних анекдотів вони вже вичерпали.

Але то був уже останній день. І, перш ніж він закінчився, до них з неба спустилася «Леді Джесмін», що шукала своє заблудле дитя, свого «Вільяма Цунґа».

Розділ 55. Магма

— Хазяїне, — озвався головний квартирний «комсет», — поки ви спали, я записав для вас ту спеціальну телепередачу з Ганімеда. Бажаєте переглянути її зараз?

— Так, — відповів доктор Пауль Креґер. — Швидкість десятикратна. Без звуку.

Він був упевнений, що там усе одно, як зазвичай, буде надто затягнута вступна частина, яку можна й перескочити, і переглянути пізніше, якщо захоче. А він хотів якомога швидше дістатися суті.

На екрані промайнули титри, і, дико жестикулюючи в цілковитій тиші десь на Ганімеді, з’явився Віктор Вілліс. Доктор Пауль Креґер, як і багато інших науковців, мав дещо упереджене ставлення до Вілліса, хоча й визнавав, що від нього є певна користь.

Потім Вілліс раптово зник, а його замінив менш знервований об’єкт — гора Зевс. Хоча, правду кажучи, цього разу вона проявляла набагато більше активності, ніж належало якійсь добре вихованій горі; доктор Креґер був здивований, побачивши, як вона змінилася від часу останньої передачі з Європи.

— Звичайна швидкість! — наказав він. —