Читати книгу - "Розколини, Ненсі Х'юстон"

Бабуся говорила, щоб я не смоктала пальця, вона читала мені з книжки «Нечепура-замазура» віршик про Конрада, який так любив смоктати великого пальця, що зрештою прийшов чоловік із ножицями й відчикрижив йому великі пальці на обох руках. Мати попереджала, що пальці не відростуть; повернувшись додому, він показав матері руки, на яких було лише по чотири пальці.

Дідусь замолоду втратив два пальці лівої руки під час іншої війни, та це не заважало йому грати на піаніно.

Пальці не відростають.

Волосся відростає, нігті на пальцях рук та ніг, вони ростуть далі навіть після смерті; дідусь пояснив, що волосся та нігті — це мертві клітини, їх виштовхують із тіла живі клітини, мертві частини тіла відростають, живі — ні, і це було дивно, якщо подумати. Очі не відростають, але якщо людина втратить око, його завжди можна замінити скляним або прикрити пов’язкою. Зуби відростають, але тільки один раз, якщо вони випадуть удруге, то залишиться дірка. Якось мій брат побився після зустрічі скаутів, йому зацідили кулаком в обличчя, і один із передніх зубів почав хитатися, було багато крові, але, на щастя, зуб не випав, і дантист зміг його укріпити.

У мене вже випало сім молочних зубів.

У саламандр хвости відростають, я не знаю, скільки разів їх можна відрізати, не зашкодивши живому тілу, треба буде спитати у дідуся. Я обожнювала саламандр — вони ж бо можуть жити у вогні! Дідусь показав мені, що коли запалюють свічку, то повітря над полум’ям гарячіше за саме полум’я. Можна встромити пальця в полум’я без шкоди для себе, та якщо його потримати над полум’ям хоч секунду, можна обпектися.

У цирку вершники стрибали крізь палаючі обручі. Я ніколи не була в цирку, але мама розповідала мені про акробатів та гімнастів, які виконували такі небезпечні номери, що глядачі затамовували подих. Дідусь казав, що люди затамовують подих, коли бачать щось неймовірне або небезпечне, і тіло вважає, що йому треба більше кисню, щоб протистояти небезпеці, от воно і вдихає побільше повітря в легені.

Я мріяла в майбутньому стати Товстухою з цирку, та ми саме програвали війну, тому недоїдали, і я ніскільки не гладшала. Все, що ми їмо, перетворюється на наше тіло, за винятком відходів, які виходять з іншого кінця; не знаю, чому не можна повибирати відходи до того, як їсти харчі, тоді нам не треба було б постійно ходити в туалет. «Дивно, якщо подумати, — казав дідусь, — трава, яку з’їдає корова, перетворюється на біфштекс, а от біфштекси, і морква, і картопля, і цукерки, і яблука, які ми їмо, перетворюються на наші тіла». Ми вже багато місяців не їли біфштексів. Що більше ми їмо, то більше ростемо, а коли перестаємо рости вгору, то починаємо рости вшир, казав дідусь, у якого було чимале черево. У «Нечепурі-замазурі» Гаспар дедалі більше худнув і врешті помер, бо не хотів їсти суп, і на його могилі поставили хреста.

Лотар ходив в уніформі, бо прийшов його час воювати, хоча ми вже втратили Францію та Англію, всі чоловіки від шістнадцяти до шістдесяти років повинні були воювати, дідусеві, на щастя, було шістдесят два, а то у нас вдома не залишилось би жодного чоловіка. Лотар обійняв мене, підкинув угору, я на мить зависла в повітрі, серце в мене калатало, а він зловив мене й притис до себе так сильно, що його металеві ґудзики вп’ялися мені в груди, я звивалася, щоб вивільнитись, бо мені було важко дихати, сукня у мене задерлася, коли він мене підкидав, і я боялася, що всі побачать мої панталони. Він нарешті відпустив мене, сказавши: «До побачення, люба Крістіно», — а я глянула на Ґрету — чи не ревнує вона, адже їй він не сказав «До побачення, люба Ґрето», не обійняв її й, тим паче, не підкидав її вгору, бо вона вже завелика, — але та лише повторювала «Лотаре, не йди! Не йди, Лотаре!», по її обличчю текли сльози і ­шмарк­лі. Але Лотар розвернувся й попрямував до дверей, його спина в уніформі здавалась ідеально прямокутною.

Ґрета була вродливіша за мене, але не така цікава, і я гадала, що дідусь мене більше любить тому, що Ґрета фальшивила, коли співала. Вся шкіра у неї була біла, у неї не було родимки на лівій руці, і влітку вона не вкривалася ластовинням, як я. Ластовиння додавало принадності моєму обличчю й захищало від сонця. Словом, Ґрета була трохи обмеженою, прісною й пласкою, наче тихе озеро, тоді як я була вулканом, вогонь жеврів у мені й спопеляв, і коли я співала, він вивергався, мов лава. У нас була одна кімната на двох, наші ліжка стояли узголів’ям до узголів’я, її речі в шухлядах комода лежали праворуч, а мої — ліворуч, вона гаяла купу часу на розчісування свого волосся, воно в неї було світло-каштанове і хвилясте, а у мене — біляве й пряме, і я просто швиденько причісувала його, та й потому, в житті є й важливіші речі. Вночі я роздумувала про мільйони речей, Ґрета ж відразу засинала й спала до ранку, немов гладінь тихого озера.

Дідусь виріс у Дрездені, і всю нашу порцеляну було вироб­лено на заводі його батька, дідусь запевняв, що це найкрасивіше в світі місто, у нього був альбом із листівками з краєвидами Дрездена, й іноді, щоб розважити мене, він брав альбом з етажерки і ми разом розглядали листівки. Він показував мені кам’яних людей на кам’яних конях, кам’яних ангелів на входах до соборів, кам’яних дельфінів і сирен у паркових фонтанах, кам’яних суддів на фронтоні Палацу юстиції, кам’яні маски на фасадах театру й опери, кам’яних чорношкірих рабів у палаці Цвінґера[32] — м’язи й обличчя у них були напружені, бо підтримування балконів, сходів і вікон вимагає зусиль, але дідусь говорив, що вони не страждають, бо неживі. Ще були Пан — напівлюдина-напівцап, і кентавр — напівлюдина-напівкінь, і дванадцять вродливих жінок у нішах довкола басейну, які, усміхаючись, роздягалися для купання. Дідусь казав, що це німфи, і вони мали право роздягатися на публіці, оскільки вони були несправжні, люди просто вигадали їх. Так само й десятки голів херувимів на колонах у саду Цвінґера — вони були цілковито вигаданими, і