Читати книгу - "Пробуджені фурії"

Зсередини Плексів клуб був приблизно такий, яким я його й уявляв.

Дешева луна міллспортських таке-закладів — прозорі сплавні переділки замість стін, галюциногенно-грибні голограми, виписані в повітрі над юрбою танцівників, убраних здебільшого в натільну фарбу й тіні. Звуки ф’южену затоплювали весь простір, забивали вуха й змушували прозорі стінні панелі видимо вібрувати в ритм. Я відчував, як він резонує в порожнинах тіла, наче бомбардування. Над натовпом одна пара намагалася скорчити з себе Театр абсолютного тіла й вигинала в повітрі бездоганно забарвлені тіла, в хореографічному оргазмі проводячи по них долонями з розведеними пальцями. Але коли придивитися уважніше, було видно, що їх тримали троси, а не антиграв. А глючні голограми явно були записами, а не прямою кортикальною пробою, яку показують в міллспортських таке-клубах. Мабуть, Ісу цим навряд чи можна було вразити.

Пара, що перевіряла відвідувачів, неохоче підвелася з побитих пластикових сидінь, приставлених до загородки.

Заклад був ущерть забитий, тож вони, вочевидь, вважали, що на сьогодні відпрацювали своє. Вони роздратовано мене обдивилися й обмахали детекторами. За їхніми спинами котрісь із танцівників побачили це й почали перекривляти їхні рухи з широкими обдовбаними усмішками. Мій провідник коротким кивком махнув обом сідати, і ми проминули їх, обійшли загородку й заглибились у гущу танців. Температура зрівнялася з тілесною. Музика стала ще гучнішою.

Ми без пригод пробилися крізь залюднений майданчик. Кілька разів мені доводилося добре штовхатися, щоб якось пройти вперед, але у відповідь я не отримував нічого, крім усмішок — примирливих або й просто блаженно-порожніх. Куди б ви не подалися на Світі Гарлана, ситуація з таке доволі розслаблена — дбайлива селекція надійно перевела найпопулярніші сорти до ейфоричної частини психотропного спектру, і найгірше, чого можна очікувати від народу в зміненому стані, це обійми й обслюнявлення під нерозбірливі зізнання в безсмертній любові. Бувають і паскудніші різновиди галюциногенів, але зазвичай вони не потрібні нікому, крім військових.

Через кілька ласкавих дотиків і сотню тривожно широких усмішок, ми дісталися низу металевої рампи й погупали нею вгору до пари портових контейнерів, що височіли на риштуванні, обшиті панелями з дзеркального дерева. Світло від голограм відбивалося й виламувалося на їхніх подовбаних і ввім’ятих поверхнях. Мій провідник повів мене до лівого контейнера, притиснув руку до сигнальної пластини й прочинив раніше непримітну дзеркальну панель. Справді відчинив, як і двері, які він відчинив на вулиці. Здавалося, що складних входів тут геть не було. Він відступив убік, щоб пропустити мене.

Я ступив уперед і оглянув сцену. На передньому плані Плекс, одягнутий до пояса, борсався, намагаючись влізти в бурхливо-психоделічну шовкову сорочку. Позаду нього дві жінки й чоловік качалися на велетенському автоформному ліжку. Усі були фізично дуже молоді й вродливі, всі мали порожні очі й усмішки, розмазану натільну фарбу і нічого крім того. Було неважко зрозуміти, звідки Плекс їх набрав. Монітори, що стояли рядком уздовж дальньої стіни контейнера, показували відео з летючих мікрокамер — мінливе зображення танцювального майданчика. Ритм ф’южену пробивався крізь стіни, приглушений, але достатньо розбірливий, щоб під нього танцювати. Чи робити щось інше.

— Здоров, Юкіо, брате. Дай на тебе подивитися. — Плекс виступив уперед, піднявши руки. Він непевно усміхався. — Гарний чохол, брате. Де дістав? Вирощений на замовлення?

Я кивнув на його партнерів.

— Здихайся їх.

— Гм, авжеж, — він розвернувся до автоформи й плеснув у долоні. — Гаразд, хлопчики й дівчатка. Годі бавитися. Нам з оцим семом треба поговорити про діло.

Вони побурчали й пішли, як малі діти, яким не дозволили лягти спати пізніше.

Виходячи, одна з жінок спробувала торкнутися мого обличчя. Я роздратовано сіпнувся геть, і вона викопилила на мене губу. Охоронець вивів їх геть, а тоді кинув запитальний погляд на Плекса. Плекс перенаправив погляд на мене.

— Так, він теж.

Охоронець пішов, і приглушив дверима частку музичного реву. Я знову глянув на Плекса, котрий переходив до тьмяно підсвіченої шафки з поличками, приставленої до бічної стіни. Його рухи були цікавою сумішшю млявості й нервовості, бо в кровотоці, певно, боролися таке й нагнані ситуацією дрижаки. Він потягнувся до світла на верхній поличці, руки незграбно блукали між оздобленими кришталевими пляшечками й стосиками делікатного паперу.

— Ем, люльку не хочеш, брате?

— Плексе, — я розіграв останній хід свого блефу, наскільки його могло вистачити. — Що за лайно тут коїться?

Він сіпнувся. Затнувся.

— Я, гм, я думав, що Танаседа…

— До сраки це, Плексе. Розкажи мені.

— Слухай, брате, це не моя провина, — його голос набув тону скривдженого. — Хіба я вам не казав із самого початку, що вона довбонута головою? З усіма тими ознаками кайкіо, що з неї перли. А хтось із вас, дурнів, мене послухав? Я знаю біотехніку, брате, і я знаю, коли вона геть пересрана. А та дротоголова курва була пересрана.

Он як.

Я метнувся розумом на два місяці назад, до першого вечора на складі, коли я, у синтетичному чохлі, з кров’ю жерців на руках і бластерним розрядом у ребрах, знічев’я підслухав Плекса і Юкію. Кайкіо — протока, перекупник краденого, фінансовий консультант, отвір каналізації.

І святий чоловік як оселя духів.

А може й жінка, в якій оселився привид революції трьохсотлітньої давнини. Сильва, що прихистила Надю. Прихистила Квеллу.

— Куди її забрали? — тихо спитав я.

То вже був не голос Юкіо, але я б усе одно не зміг би просунутися далі під його личиною. Я знав замало для того, щоб підтримувати обман, який утримався би проти Плекса, котрий знав Юкіо все життя.

— Мабуть, до Міллспорта, — він набивав собі люльку, певно, щоб розрідити муть від таке в голові. — Юкіо, я мав на увазі, що хіба Танаседа насправді не…

— Куди саме до Міллспорта?

Тоді він зрозумів. Я бачив, як усвідомлення проникає в нього, а тоді він раптом сягнув під верхню поличку. Можливо, десь у його блідому аристократичному тілі й ховалася якась нейрохімічна прошивка, але для нього вона була б не набагато більшою за простий аксесуар. А хімія сповільнила його настільки, що аж смішно стало.

Я дав йому взятися за зброю і навіть трохи витягти її з-під полички, до якої вона була примотана. Тоді я відбив його руку геть черевиком, ляснув його тильним боком долоні так, що він повалився на автоформу й копнув шафку. Оздоблене скло розкололося, стосики паперу злетіли в повітря, а шафка тріснула впоперек. Зброя впала на підлогу.

З виду