Читати книгу - "Пробуджені фурії"

— Облиш.

Він застиг, гіпнотично задивившись на зброю.

— Сядь. Он там.

Він повернувся до автоформи, тримаючись за руку в тому місці, де я вдарив. Його щастя, що не зламав, подумав я з жорстокістю, котра тут-таки здалася мені надмірною витратою енергії.

І не підпалив бластером чи що.

— Хто… — він заворушив губами. — Хто ти такий? Ти не Хіраясу.

Я приклав долоню до обличчя й театрально вдав, що знімаю маску театру но. Легенько вклонився.

— Молодець. Я не Юкіо. Хоч він і лежить в моїй кишені.

Його лоб наморщився.

— Що ти, в біса, верзеш?

Я сягнув до куртки й витягнув навмання одну з кортикальних пам’ятей. Це виявилася не дизайнерська штукенція Хіраясу з жовтою смужкою, але з виду Плексового обличчя я зрозумів, що до нього дійшло.

— Трясця. Ковачу?

— Добре вгадав, — я знову сховав пам’ять. — Оригінал. Остерігайтеся підробок. А тепер, якщо ти не хочеш потрапити до однієї кишені зі своїм кумпелем, я пропоную тобі продовжити відповідати на мої запитання так само, як тоді, коли ти думав, що я — це він.

— Але ти… — він похитав головою. — Тобі цього ніколи не подарують, Ковачу. Щоб знайти тебе, вони… найняли тебе самого, дядьку.

— Знаю. Хапаються вже за все підряд, га?

— Не смішно, дядьку. Він же якийсь довбаний псих. Мертві тіла, що він їх залишив у Драві, ще й досі рахують. Вони справді мертві. Пам’ятей не стало і все таке.

Я відчув миттєву кольку шоку, але вона була майже непомітною. За шоком з’явилася та похмура прохолода, що прийшла, коли я побачив на записі Розкопки-301 Антона й «Черепків». Ковач подався до Нового Хоко і провів операцію з посланською енергією. Він забрав те, що йому було потрібне. Головне. А що йому не було корисним, те він залишив позаду димною руїною.

— І кого він убив, Плексе?

— Я… Я не знаю, дядьку. — Він облизав губи. — Багато народу. Всю її бригаду, усіх, з ким вона…

Він замовк. Я кивнув, стиснувши губи. Прибив і запхав відсторонений жаль за Ядою, Кійокою та іншими туди, де він не заважатиме.

— Так. Вона. Наступне питання.

— Слухай, дядьку, я не можу тобі допомогти. Я навіть не повинен…

Я нетерпляче рушив до нього. Він палахкотів по краях, як підпалений папір. Знову сіпнувся, ще сильніше, ніж коли думав, що я Юкіо.

— Гаразд, гаразд. Я розкажу. Тільки дай мені спокій. Що ти хочеш знати?

Працюй. Вбирай усе.

— Спочатку — все, що ти знаєш, або думаєш, що знаєш, про Сильву Ошіму.

Він зітхнув.

— Дядьку, я просив тебе не лізти. У тому барі тральщиків. Я застерігав тебе.

— Ага, і мене, і Юкіо, здається. Дуже суспільно-відповідально з твого боку, скрізь усіх попереджати. Чого б ти її так злякався, Плексе?

— А ти не знаєш?

— Уяви, що не знаю, — я махнув рукою, спрямувавши у цей жест лють, що погрожувала безконтрольно виплеснутися. — І також уяви, що коли збрешеш мені, я відсмалю тобі голову.

Він ковтнув.

— Вона, вона каже, що вона Квеллкриста Сокольнича.

— Ага, — я кивнув. — І це так?

— Трясця, дядьку, та звідки мені знати?

— Твоя професійна думка — може таке бути?

— Не знаю, — голос звучав майже жалібно. — Чого ти від мене хочеш? Ти подався з нею до Нового Хоко, ти знаєш, як воно там. Гадаю, що так, може бути. Вона могла натрапити на схов особистих резервних копій. Якось підхопила одну з них.

— Але ти в це не віриш?

— Звучить не дуже вірогідно. Не розумію, нащо взагалі проектувати зберігання для особистості з можливістю вірусного витоку. Це нелогічно, навіть для купки гімнолобих квеллістів. В чому користь? І вже тим паче, що йдеться про резервну копію їхньої дорогоцінної ікони, їхньої революційної вологої мрії.

— Значить, ти не великий прихильник квеллістів? — спитав я без емоцій.

Уперше, за скільки я його пам’ятаю, Плекс ніби відкинув свій щит боязкої догідливості. Він здавлено пирхнув — хтось менш породистий, певно, плюнув би.

— Озирнися, Ковачу. Думаєш, я жив би отак, якби Виселення не підрізало торгівлю травою з Новим Хоко? Кому мені, по-твоєму, за це дякувати?

— Це складне історичне питання…

— Складне, як срака.

— …на яке мені не вистачає компетенції відповісти. Але я розумію, чому ти лютуєш. Нестерпно, мабуть, виловлювати собі партнерів із другорядних танцювальних зал, як оця. Не могти дозволити собі дрес-код, щоб потрапити на вечірку з тусовки Перших родин. Дуже тобі співчуваю.

— Смішно до всирачки.

Я відчув, як від мого виразу обличчя повіяло холодом. Вочевидь, він теж це побачив, і раптовий гнів майже видимо покинув його знову. Я говорив, аби утриматися від того, щоб не побити його чи не скалічити.

— Я виріс у нетрях Новопешта, Плексе. Батько й мати працювали на бела-фабриці, як і всі. Тимчасові контракти, поденна платня, жодних бонусів. Бували часи, коли нам щастило їсти двічі на день. І то не була якась драна промислова криза, а нормальне ведення справи. Такі гімнидла, як ти й твоя родина, багатіли на цьому. — Я набрав повітря й повернув інтонацію в русло смертельної іронії. — Тому ти мусиш вибачити мені брак співчуття до трагічного зниження якості твого аристократичного життя, тому що мені самому її трохи не вистачає. Гаразд?

Він облизнув губи й кивнув.

— Гаразд. Окей, дядьку, я розумію.

— Ага, — я кивнув. — Отож. То ти кажеш, не було причин програмувати збережену копію Квелли на вірусну передачу?

— Так. Правильно, саме так. — Він аж перечіпався, так хотів повернутися на безпечну тему. — І це, слухай, вона, Ошіма, по зав’язку набита всіма видами захисту проти перетікання вірусного начиння через встановлений зв’язок. Її чільницьке обладнання досконале.

— Що приводить нас туди, звідки ми почали. Якщо вона насправді не Квелла, то чого ти так її боїшся?

Він блимнув на мене.

— Чого я?.. Трясця, дядьку, тому що Квелла вона чи ні, але вона думає, що таки так. Це серйозний психоз. Ти б дав психові в руки той софт?

Я знизав плечима.

— З того, що я бачив на Новому Хоко, половині списантів можна видати таку саму довідку. Вони професійно не дуже врівноважені.

— Так, але мені чогось не віриться, щоб багато з них вважали себе переродженими лідерами революції, що триста років як померли. Не віриться, що вони можуть цитувати…

Він замовк. Я глянув на нього.

— Що цитувати?

— Оте, ти знаєш, — він відвів очі. —