Читати книгу - "Нью-йоркська трилогія, Пол Остер"

Я жив насиченим життям і майже не помічав, що інтенсивність моєї праці зменшилася. Уранці мені не доводилося йти на роботу, а що Софія з Беном постійно були у квартирі зі мною, я легко вигадував приводи не сідати за стіл. Робочий розклад розхитався. Замість братися до роботи рівно о дев’ятій, я інколи не потикався в кабінетик до одинадцятої чи й 11:30. А крім того, присутність Софії постійно вабила. Бен і далі спав раз чи двічі на день, і в ті тихі години, доки він дрімав, мені складно було не думати про її тіло. Найчастіше ми таки кохалися. Софія була така ж спрагла кохання, як і я, і з плином тижнів наш дім просяк еротикою, перетворився на поле сексуальних можливостей. Нижчі світи піднімалися на поверхню. Кожна кімната обростала спогадами, кожна точка нагадувала про якийсь інший момент, так що навіть у рівновазі буденності певний клапоть килима чи, скажімо, поріг із речі перетворювався на відчуття, відлуння нашого еротичного життя. Ми пірнули у парадокси бажань: наша потреба одне в одному була невичерпна, і що більше ми її задовольняли, то вона сильнішала.

Софія час від часу заводила розмову про те, щоб знайти роботу, але ніхто з нас не відчував у тому нагальної потреби. Грошей нам вистачало, навіть трохи відкладали на майбутнє. Наступну книжку Феншо, «Чудеса», саме готували до друку, й аванс за неї був серйозніший, ніж за «Небувалію». За розкладом, який ми розробили спільно зі Стюартом, за шість місяців після «Чудес» мали вийти вірші, потім — ​перша повість («Затемнення»), а тоді нарешті п’єси. У березні почали надходити роялті за «Небувалію», і чеки за різні проекти вирішили всі наші фінансові проблеми. Це теж був новий для мене досвід. Останні вісім-дев’ять років я тільки те й робив, що судомно перескакував від статті до статті, а коли почувався забезпеченим на наступний місяць чи два, то вже почувався щасливчиком. Тривога пустила в мені корені, увійшла до моєї крові й органів, я й уявити не міг, як це — ​дихати й не боятися, що не вистачить грошей заплатити за газ. Уперше, відколи я почав вести самостійне життя, я зрозумів, що більше не мушу таким перейматися. Якогось ранку сидів за столом і намагався вигадати останнє речення однієї статті, а слова не йшли, і мені раптом спало на думку, що я отримав другий шанс. Я міг кинути й почати все спочатку. Я більше не мушу писати статей. Я можу переключитися на інше, взятися до роботи, про яку завжди мріяв. Це мій шанс порятуватися, і я вирішив, що згаяти його може тільки дурень.

Минуло ще кілька тижнів. Я щоранку йшов у свою кімнату, але нічого не відбувалося. Теоретично, натхнення в мене було, і щоразу, як я не сидів за столом, у голові роїлися ідеї. Але варто було схилитися над папером, як думки випаровувалися. Слова розсіювалися, варто взяти ручку. Я почав кілька проектів, але жоден не прижився, тож я відмовився від них усіх. Я почав шукати причини, чому ніяк не міг почати. Проблем насправді не було, але я швидко уклав цілий список: я призвичаювався до подружнього життя й відповідальності батьківства, до нового кабінету (надто тісного), до Софіїного тіла, до несподіваних статків, до втрати давньої звички покладатися на дедлайни — ​до всього. Кілька днів я навіть розмірковував, чи не написати детектив, але на етапі обдумування сюжету застрягнув: події не клеїлися. Я дозволив собі певний час побайдикувати в надії, що я не лінькую, а збираюся на силі для нових звершень. Понад місяць я тільки те й робив, що виписував фрази з інших книжок. Цитату зі Спінози повісив на стіну: «А коли він снить, що не хоче писати, то не має сили снити, що хоче писати; а коли він снить, що хоче писати, то не має сили снити, що не хоче писати».

Невиключено, що я з часом здолав би цю пасивність. Я не розумів, постійний це стан — ​чи минущий етап. Певний час я справді безпорадно борсався всередині себе, але не думаю, що моя справа була безнадійна. Щось же зі мною відбувалося. Я переживав колосальні зміни, й було зарано судити, до чого вони можуть довести. Аж потім мені раптом вигадалося рішення. Якщо це — ​занадто гучне слово, то назвімо це компромісом. Хай там як, я не опирався. Воно з’явилося, коли я був вразливий, а моя здатність до суджень стояла на нулі. Це була моя друга велика помилка, і вона випливала з першої.

Якогось дня я зустрівся зі Стюартом неподалік від його видавництва на Верхньому Іст-Сайді. Десь посеред обіду він знову згадав про чутки щодо Феншо, і тоді мені вперше спало на думку, що він і сам сумнівається. Ця тема так його інтригувала, що він мимоволі до неї повертався. Тримався він із грайливою хитрістю змовника, проте, підозрював я, насправді він хоче видурити зізнання. Я трохи йому підіграв, а потім, стомившись, сказав, що є тільки один метод вирішити питання авторства: замовити біографію. Я сказав це без задньої думки (як логічне припущення, а не пропозицію), але Стюартові ця ідея одразу сподобалася. Він захопився: звичайно, звичайно, пояснення міфу Феншо, очевидно, звичайно, нарешті справжня історія вийде на яв. За кілька хвилин він уже все розпланував. Книжку напишу я. Вона вийде після всіх творів Феншо, я можу просити стільки часу, скільки схочу — ​два роки, три, скільки завгодно. Це буде видатна книжка, — ​докинув Стюарт, — ​гідна самого Феншо, і він цілковито мені довіряє, він знає, що я впораюся. Пропозиція заскочила мене зненацька, і спочатку я спробував віджартуватися. Але Стюарт був серйозний і мені спуску не давав.

Ти спершу подумай, — ​сказав він, — ​а потім даси відповідь. Я й далі був налаштований скептично, але щоб його не образити, пообіцяв подумати. Ми домовилися, що остаточну відповідь я дам до кінця місяця.

Увечері я поговорив із Софією, але оскільки не міг бути з нею цілковито відвертим, то й користі з розмови не було.

— Це твоє рішення, — ​сказала вона. — ​Якщо хочеш, то, думаю, варто погоджуватися.

— І ти не проти?

— Ні. Принаймні я так думаю. Я вже подумувала, що рано чи пізно про нього напишуть книжку. Раз цьому судилося статися, то хай краще її напишеш ти, ніж хтось інший.

— Мені доведеться писати про тебе й Феншо. Це якось дивно.

— Кількох сторінок вистачить. Раз їх напишеш ти, мені хвилюватися ні про що.

— Можливо, — ​протягнув я, не знаючи, що додати. — ​Найскладніше питання, мабуть, таке: чи я хочу стільки думати про Феншо? Може, час його відпустити?

— Сам вирішуй. Але так добре, як ти, цю книжку ніхто не напише. Це, знаєш, не конче мусить бути традиційна біографія. Можна вигадати щось цікавіше.