Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Був ще невеличкий гурт, точніше — гурток із чотирьох чоловіків різного віку, вбраних, як звичайні міщани. Вони так само, як Платон, намагалися триматись на відстані, хоч і ловили на собі час від часу косі підозрілі погляди. Говорили про щось дуже тихо, двоє курили, і, коли народ повільно почав розходитися, а копачі — взялися за лопати, четвірка підійшла до могили. Кожен загріб по жмені землі, кинув на кришку труни, після чого компанія дружно, мов за командою, розвернулася й подалася геть.
Чечель з висоти власного досвіду визначив: чоловіки хто завгодно, але не поліцейські агенти. Хоча б тому, що шпигам службова інструкція не дозволяє отак явно триматися купи, ще й окремо від інших, привертаючи небажану увагу. Найімовірніше, вирішив Платон, це представники тутешньої полтавської фронди, до якої числив себе Кругляк. Вочевидь вони вважалися в колі втаємничених тією самою небажаною, шкідливою для репутації, політично небезпечною компанією, від якої небіжчика напевне закликали триматися чимдалі. І особи, що разом із ним потрапили під негласний нагляд поліції, знали вони про те чи ні.
Платон пішов за ними — не для стеження, просто не бачив потреби лишатися на цвинтарі. Четвірка взяла одного з візників, котрі чекали неподалік, і подалася в напрямку, протилежному жалобній процесії. Чечель до останнього вагався, вертатися самітником до готелю, де два дні тому оселився у звичайному, не люксовому номері чи набратися сміливості й рушити за всіма. Вибравши останнє, гукнув візника й звелів їхати за іншими.
Поминки зібрали більше бажаючих, підтягнулися сусіди. За традицією дверей не зачиняли. Тож ніхто не перешкоджав зайти у двір і пройти в садок, де поминальний обід накрили просто неба. Платон ще не знав, як поведеться далі. Поява перед ним удови, скорботної й суворої водночас, не лишила варіантів дії.
— Маріє Климівно, — тихо й швидко заговорив Чечель. — Я глибоко сумую й шокований не менше від вашого. Це велике горе і непоправна втрата. Але ви навряд чи знаєте, що вранці того лиховісного дня Панас Пилипович хотів зустрітися зі мною. Навіть вибрався заради того до Василівки, намірившись їхати далі, до маєтку Соколовських...
— Ви не маєте честі, совісті, зеленого поняття про такт, — різко перервала вдова. — Ввірвалися до нас у такий момент, ще й намагаєтеся морочити своїми дурницями. Вам мало того, що вже накоїли?
— Помилуйте, я нічого не накоїв.
— Справді? — Очі жінки блиснули, і то були не сльози, а гнів. — Вас привели до Полтави якісь свої справи. Зовсім далекі від того, чим переймався мій покійний чоловік. Аж раптом дізнався про вас — і загорівся. Відтоді, як уперше приїхали до нас, тільки й чула від Панаса Пилиповича згадки всує про вашу персону. А бути біля вас небезпечно, він сам казав мені, визнавав, навіть пишався таким знайомством. Ось, маєте, догрався.
— Невже ви справді вважаєте, що Панас Пилипович загинув через мене? Як не помиляюся, поліцейська версія — пограбування. Зник гаманець, невідомо, з якою сумою, золотий годинник. Інший би сказав: за таке не вбивають, просто забирають погрозами. Та всякі нападники трапляються. Раптом жертва кричала, навіть опиралася...
— Ви ще й про таке хочете говорити? — Обличчя Марії Климівни перетворилося на білу маску. — Панас ніколи не ходив у тій місцевості, де його знайшли. Так, зранку він кудись завіявся. Я звикла, він же в нас був perpetuum mobile, вічний двигун. Потім примчав, утаємничений, загадковий. Нічого не пояснив, навіть не пообідав, а це не схоже на нього. Сказав лише: Платон Якович мене оцінить. Знову побіг кудись. І ці слова — останні, почуті від нього. Пане Чечель, — вона повільно посунула на нього, — невже цього не досить? Панас захопився чимось, що може бути цікаво вам. — Палець тицьнув його в груди. — Він поводився не так, як завжди. Часом встрявав у неприємності, але викручувався, все ж мав якісь знайомства, зв’язки, підтримку. Те, що сталося, трапилося через вас. Згодна, не за вашої прямої участі. Але — через вас.
Чечелю перехопило подих, він швидко опанував себе.
— Маріє Климівно, щойно ви підтвердили — я правий. Не вірю у випадковості. Якби ми зустрілися того дня, може, трагедії вдалося б уникнути. Прошу, давайте поговоримо.
— Якщо ви просто зараз підете звідси, вдасться уникнути скандалу на поминках, — твердо мовила вдова. — Без того змусили проти моєї волі наговорити більше, ніж вам належить знати.
— Мамо?
Обоє, не змовляючись, повернулися на голос.
— Що відбувається? — Як підійшов Сашко, жоден із них у запалі суперечки не помітив.
— Я прошу цього добродія піти, — видушила Марія Климівна.
— Дозвольте мені все владнати. — Тембр голосу м’який, та говорив хлопець твердо.
— Не дай йому заморочити себе. З нього станеться.
— Мамо, на вас справді чекають.
Удова озирнулася, кинула погляд на зібрання, зітхнула.
— Сподіваюсь, ви мене почули. І не станете зловживати.
Не змовлялися, залишили поминки, пішли в дім.
— Зла на матінку не тримайте, — заговорив Сашко першим. — Для нас усіх це все досі за межами реального. До всього довелося тягнути з похованням, чекали на мене.
— Ви були десь на Донбасі.
— Так, під Юзівкою.
— Тато казав — брали уроки японської мудрості в китайця.
— Радше, східної мудрості, — поправив хлопець. — Де поговоримо?
Чечель не бачив іншого варіанта.
— Можна в кабінеті? Виглядає, Панасу Пилиповичу найкраще думалося й велося саме там. Я мало знав його. А здається, наче все своє доросле життя.
Олександр пропустив Платона вперед, причинив за собою двері.
Тут нічого не змінилося, але Чечелю одразу здалося — ступив у лунку порожнечу. Побачив усе на своїх місцях, там, де поклав чи поставив Кругляк. Бракувало єдиного:
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигнанець і навчена відьма», після закриття браузера.