Читати книгу - "Вигнанець і навчена відьма"

— З вашого дозволу. — Сашко вмостився на батьківське місце за столом.

— Коли так, дозвольте й ви мені дещо. Панас Пилипович тримав тут, у секретному місці, потаємну посудину.

Хлопець здивовано скинув брови. Платон, не кажучи більше нічого, нахилився до тумби, сіпнув дверцята. Зачинено, та Олександр умить знайшов ключик.

— На видному місці. А я ламав голову, що відчиняє.

Чечель кивнув, упорався з замком, зазирнув. Солдатська фляга була на місці, усередині бовталося. За Платоновою прикидкою, не менше від половини. Скрутивши кришечку, понюхав, простягнув Сашкові.

— Панас Пилипович напевне образиться, якщо ми не пом’янемо його отак.

— Знаючи тата — згоден. Він хотів би цього. Келишки...

— Царство небесне, земля пухом.

Чечель приклався до алюмінієвого горлечка, ковтнув, обпікши горло. Закашлявся, передав флягу хлопцеві. Той не квапився брати.

— Східна мудрість не дозволяє?

— Чому? Я просто не прихильник. — Сашко повів плечима. — Можу, але задоволення не маю. Несмачно. Хіба трошки японського саке, але виключно як частину культури, не більше. За царство небесне.

Він теж хильнув, поклав флягу біля себе. Чечель тим часом умостився у кріслі навпроти, як минулі рази.

— Ви не повинні ображатися на матінку.

— Господь з вами, Олександре Панасовичу! Чудово її розумію. Прикро, що моя поява засмутила її додатково, їй... вам усім без того непросто зараз.

— Мабуть, — мовив Сашко. — Не те щоб я не сумував. Хоч те, що скажу, може здатися незвичним, навіть черствим, далеким від пристойності. Але японці, та й загалом азійці, до смерті ставляться інакше.

— Інакше? Хіба можна якось інакше?

— Не тільки можна. Я б навіть сказав — треба. Ми, слов’яни, надто накручуємо себе. А для того ж японця смерть — лише природний перехід із одного стану в інший. Переродження, як хочете. Відродження в іншій іпостасі.

— Ваш батько помер не своєю смертю, — нагадав Чечель.

— Що це міняє? Його вбили. Вчинив так зовсім не друг. Отже, тато зустрівся сам на сам із ворогом. І загинув у нерівному бою. Я зі своєї дзвіниці, спираючись на власний багаж знань, трактую саме так. Підозрюю, батько загинув із честю. Це не огидно, не ганьба. Сумувати не варто, краще славити полеглого воїна.

— Цікаво, — протягнув Платон. — Чесно, ніколи б не додумався розглядати вбивство пана Кругляка під таким кутом. І знаєте, згоден. Особливо після почутого від Марії Климівни.

— Цікаве щось?

— Олександре Панасовичу. — Хлопець був молодшим за нього менш ніж на десять років, та Чечель усе ж не хотів панібратства. — Я нині проводжав вашого тата в останню путь з переконанням: його вбили навмисне. Не знаю мотиву. Не знаю жодної подробиці. У місцевих газетах деталей слідства не друкували. Місця злочину не оглядав. Тим не менше я поліцейський. Був ним, принаймні.

— Знаю. Платоне Яковичу, ми з татом листувалися. Він мав талант до письма, не забереш. Знайомство з вами одразу описав у всіх фарбах, тільки яскравих. Лист був лише один, більше не встиг. Та, здається, я знаю вас, мов далекого родича. З тих, кого бачиш нечасто. Хіба на похоронах.

— Я тепер теж наче втратив рідню, — з сумом промовив Чечель.

— А ще — вірю вашій чуйці.

— Тобто?

— Готовий прийняти — батька вбили не просто так. Хоч відсутність очевидного, як кажете, мотиву й залишає правдивою думку про випадкового грабіжника-душогуба. Тато опинився не в той час і не в тому місці, кажуть отак.

— Згоден. Але мова не про місце, де знайшли тіло. І не час доби, коли він там опинився. Панас Пилипович, іще вам скажу, хотів того дня зустрітися зі мною. Щось зашкодило, написав дивну записку. Вона при мені, та ви з неї нічого не зрозумієте. А мені ясно одне: є речі, про які небіжчик не хотів писати, бо лист потрапить у треті руки. Тільки особисто, тет-а-тет. Не встиг. Ваша матінка підтвердила його намір донести щось важливе саме до моїх вух.

— Гаразд. Я зможу чимось допомогти?

— Поки не знаю, мосьпане.

— Дайте слово: як виникне потреба, мені скажете першому.

— По руках.

Платон простягнув правицю.

Сашко коротко й міцно стиснув.

Чечель зиркнув на флягу, навіть торкнувся її.

Раптом завмер.

Увесь час перед очима стояла карта Полтавської губернії. Частину Олександр затуляв головою, та стовпом не сидів, іноді відкриваючи той клапоть, що позад нього. Дурня, та Чечелю щоразу муляло.

Око чіпляло щось, чого не бачив у ті рази, коли сидів на цьому самому місці.

Клята — а може, рятівна, корисна звичка помічати дивні деталі, яких не було раніше.

Зараз, коли хлопець подався вперед і відкрив шматок карти за собою, Платон нарешті зміг розгледіти зображення повністю.

Може, це нічого не означає...

Чечель пружно підвівся. Обійшов стіл, наблизився до стіни, нахилився майже впритул. Тицьнув у накреслені олівцем паралельні прямі, заштриховані в одному місці. Далі палець перемістився праворуч.

Такі самі лінії.

Намальовані жирніше, грифель сильніше тиснули.

І три знаки оклику поруч.

— Що це?

— Не знаю. У кабінеті тато хазяйнував, його королівство. Що робив тут, нікому не звітував, не пояснював. Я взагалі давно не був удома.

— Але ж карта не щойно почеплена.

— Раніше була, — погодився Олександр.

— Теж розмальована?

— Не звертав уваги.

Три знаки оклику.

Чечель відступив на кілька кроків назад.

— Хто б подумав. Ви запропонували допомогу — і одразу вона знадобилася. Хочу попросити про послугу. Вона здивує вас. Але дозвольте не пояснювати. Або так, або — ні.

Пелехатий парубійко в окулярах здавався збентеженим.

Це був той самий, хто фотографував біля «даймлера» свою родичку Наталку — покоївку з «Континенталя», де Платон оселився знову. Чечель сам знайшов його в ательє Фріденталя, де той служив асистентом. Показав купюру, найняв, і фотограф спершу радо погодився, адже не за кожен знімок малознайома особа готова платити аж п’ять рублів. Та коли його під вечір привезли в будинок Кругляків, першим бажанням було повернути гроші і стрімголов забиратися геть. Бо відчув — його втягують у якесь дивне, чуже, малоприємне дійство.

Ані фотографу, ані тому, хто його привів, тут не зраділи.

— Сашо, що відбувається? — запитала сестра, заступивши незваним гостям шлях усередину. — Ці люди кажуть — ти покликав, ти дозволив.

— Машо, все гаразд. — Брат поклав їй руку на плече, м’яко відсторонив, даючи прибулим дорогу. — Вони зроблять,