Читати книгу - "Будь зі мною, Анна Пахомова"

Глава 17

Пікнув комп’ютер, сповіщаючи про нове повідомлення. Антон не зреагував. Сидів і дивився на зачинені двері, відчуваючи гіркоту в роті. Як правильно Віра все розставила по місцях. Акцентувавши, що для неї їх стосунки з самого початку не мали ніякого значення. А він дурень старий про це забув. Намагався ідеалізувати її там, де був простий прорахунок – знайти собі дефлоратора. Він не хотів так думати, але думки напрошувались самі.

Що ж тим більше вірно, що вони припинили це безумство в самому зародку. Не наробили помилок. Але відчуття втрати росло. Відволікало від роботи, від думок про бізнес, від усього відволікало. Захотілось покинути ці стіни, офіс, стіл, який тепер навічно асоціюватиметься і Волкова із сексом, і зробити щось, по-справжньому погане. Напитись, наприклад.

Антон підхопив свою куртку, і пішов геть. Можливо йому і правда не завадить зняти стрес доброю порцією алкоголю.

Він не відчував такої розпуки, навіть коли пішла Олеся. Тоді він просто жалкував, що Артемчик буде жити не з ним, і він бачитиметься з сином рідше. Зараз було відчуття, що в його грудях відкрита рана, з якої стирчать уламки ребер, і можна помацати брудними пальцями серце. Правий був той, хто стверджував, що гарними справами прославитись не вийде. Не тільки не прославишся, але і щасливим не станеш.

От був би на його місці Жидкін, щоб він зробив? Правильно! Спав би з Вірою тоді, коли йому заманеться, і не заморочувався б етичною стороною таких стосунків. Але Антон мусить чинити не так, як йому диктує його член, а так, як буде правильно. І правильно, вважав Волков, буде не морочити хорошій дівчині голову, а відразу відпустити її. Він переконував себе в цьому знову і знову.

Кілька склянок так любимого Дмитром коньяку розлились по тілу теплом. Антон же нічого не їв сьогодні! Тому миттю відчув, яв вдарив алкоголь по мізках. Ще не вистачало, щоб в такому вигляді його сфотографували Олесині спостерігачі. Залишки здорового глузду вимагали брати пляшку з собою, і їхати додому. Волков не став противитись.

В голові, як жуйка крутилась одна й та сама думка. Він все зробив правильно. Але Віра цього не оцінила.

Нарешті Антон опинився в своєму під’їзді. По дорозі він не став соромитись водія таксі, і час від часу прикладався до пляшки. Пекучий напій притуплював болісні відчуття. Спроби завести розмову він просто проігнорував. Десь на дні пляшки до нього прийшло заніміння, і Волков навіть заспокоївся.

Піднявся, хитаючись, на свій поверх. Навіть дещо смішно було, з усієї цієї ситуації. Не пив пів року, і зірвався через якусь дівчину, яку тиждень тому навіть не знав. Зірвався тому, що сам її відшив, і від того тепер страждає.

- Антон? – на шум його невпевнених кроків із свої квартири визирнула Аліна. – О Боже, що сталось?

Дівчина була в коротких шортиках, перед Антон замайоріли звабливі засмаглі ніжки. Аліна вийшла в під’їзд, помітивши, що Волков не може відшукати в кишені ключі від квартири.

- Здається загуби ключі, - затинаючись промовив Волков. Довгі ноги залишали його байдужим. От у Віри шкіра була світлою, як збиті вершки, і така ж оксамитово-ніжна на дотик. Мабуть, дівчина соромлячись шрамів від опіків взагалі не засмагала.

- У тебе неприємності? – помітивши його стан співчутливо запитала Аліна. – Ходи до мене, розкажеш, що трапилось!

- Не хочу говорити! – вперто відмахнувся Волков, але дівчина вже тягнула його в тепло своєї кварти, і сил пручатись в Антона не було.

- Це ж треба, до якого стану себе довів! – пошепки зітхала дівчина, щоб не привертати увагу інших сусідів. – І де так набрався в понеділок?

Антон, як і попереджав відповідати не став. Аліна під руку провела його в свою квартиру. Зняла з чоловіка куртку, допомогла роззутись,  і потягнула в спальню.

В глибині душі Віра чекала такого розвитку подій. Чекала, боялась, але передбачала. І все одно було боляче. Немов широким корсетом затисли груди, не даючи зробити подих. І Віра задихалась в своїй тузі. Нило серце від не виказаної тривоги і злості. Навіщо він так зробив? Невже розчарувався в ній?

Дівчина ледве досиділа до кінця робочого дня. Нещастя, ніхто не заходив до неї в приймальню, і не бачив як вона подібно викинутій на берег рибині ловить ротом повітря, і знову і знову переживає відчуття своєї гіркої поразки. А ще зранку дівична була так рішуче налаштована боротись за своє щастя, свої стосунки. Та виявилось, боротись тут нема за що. Ніби сирий холодний протяг сковував її м’язи, коли Віра знову і знову переживала той момент. Момент, коли нею знехтували.

Дівчина підхопила свої речі, коли на годиннику висвітилась сімнадцята година вечору. За вікнами стемніло. Жовті плями світла від ліхтарів вихвачували обриси меблів в кабінеті. Тільки тоді Віра зрозуміла, що забула ввімкнути світло в своєму кабінеті. Можливо саме тому її ніхто і не тривожив?

Її льодом сковував сум про втрачену можливість. Вона, ця можливість начебто, як і є. І десь, зовсім поруч. Всього за кілька перестінків від неї. Сидить в своєму кабінеті. Незворушно красивий, з холодними крижаними душею і очима.  Віра вже потроху усвідомлюєш, що її можливість, її право на щастя, втрачено раз і назавжди. І знову защеміло в грудях, противно - тягуче заболіло під лопаткою.

На вулиці було напрочуд тепло для жовтня. Вітер кидав в обличчя пригорщі вологого, але не холодного повітря з пряним запахом опалого листя.

- Алло, Ларис, - Віра більше не знала кому телефонувати, з ким говорити, окрім кращої подруги.  - Мене Антон кинув…

І сказана  вголос фраза ніби прорвала греблю в її душі. По щоках, зігріваючи, побігли гарячі сльози. Віра схлипнула, шморгнула носом.

- Я приїду зараз до тебе! – озвалась Лариса. – Ти де?

- Додому йду, - сьорбаючи носом і не розбираючи дороги відповіла Віра.