Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Антон на диво швидко розібрався з розлучення. Можливо, цьому посприяв арешт Андрія, проте ніяких перепон на цьому шляху не виявилося. Мало того, Андрій навіть написав відмову від батьківських прав. Це розв'язувало руки Соні, адже тепер вона могла навіть їхати за кордон без його згоди та вирішувати ще багато важливих речей, що стосуються дитини. Проте коли вона дивилася на цей клаптик паперу, по її щоках текли сльози. Як можна отак просто взяти й відмовитися від власної дитини? Невже в нього зовсім немає почуттів? Де його душа знаходилася в цей момент? Не впала в п’яти? Не роздирала зсередини? Їй, Соні, цього ніколи не зрозуміти.

***

А 15 червня Лара, Соня, Михасик та кицька Нюра з самого раночку вирушили в дорогу. Маленьке пежо завантажили по саме нікуди. Хоча і старалися брати речей по мінімуму, але де Лара, і де мінімум речей... Тільки її особисті дві величезні валізи, що вже й казати про Соню з малою дитиною. Михасика іграшки займали пів багажника. Бо всі улюблені та потрібні, як виявилося.

Не забула Лара і про робочий ноутбук. Адже в неї ніякої відпустки немає. Просто працювати буде дистанційно. Їй потрібно підготувати PR-компанію для бізнесмена Руслана Довлатова — власника мережі ресторанів у Києві.

Неприємна треба сказати людина. Хоч привабливий, настільки, що за таке аж штрафувати потрібно. Адже поряд з таким чоловіком думки звертають зовсім в іншу сторону. Високий, зі спортивною статурою у костюмі Бріоні, під'їхавши до Лариного офісу на Порші, він наробив шуму. Подивитися на нього збіглися навіть дівчата з сусідніх компаній. Сором який...

А цей альфа-самець прекра-асно знав, яке враження справляє. Дорогою до Лариного кабінету не пропустив ні однієї спідниці. Усім посміхнувся, копліментики сипав направо й наліво. Ловелас!

Лара таких на дух не переносить. Ще й в політику зібрався. От недарма кажуть, що самі хитрі завжди рвуться до влади. Хоча промова цього кандидата була доволі непоганою.

Легковажно розкинувшись у кріслі, Руслан впевнено розповідав:

— У фінансовому плані я досягнув такого максимуму, про який годі й мріяти. Проте мені настільки остогидло жити в країні, де все прогнило від корупції. Вона просто на кожному кроці й мене нудить від цього! Останньою крапкою стало те, що мої друзі — успішна пара з достатком вище середнього, вже третій рік не можуть усиновити дитину. Усюди просять хабарі! А поки ці пики не можуть нажертися біля своїх корит, тисячі дітей засинають у холодних та пустих ліжках, мріючи про маму й тата. Так не повинно бути, і я хочу змінити це!

Можливо, якщо Лара не була б так давно у рекламному бізнесі, вона б повірила та пройнялася благородними намірами Довлатова. Проте, маючи за спиною великий досвід піар-кампаній для політиків, вона не раз бачила, що розказують вони одне, а от роблять, на жаль, зовсім інше. Тож вона була настроєна скептично, але робота є робота. Її діло — розкрутити Довлатова. А чи чесною людиною він виявиться, то вже одному Богу відому. 

Вони почали співпрацю і це був суцільний жах. Спочатку Лара довірила цю справу своїм підлеглим, проте Довлатову нічого не подобалося. Він прискіпувався буквально до всього! Ні один слоган йому не підходив, ні один рекламний макет цей упертюх не затвердив. Тож Лара вирішила зайнятися його піар-кампанією особисто. Якщо вже і її ідеї не підійдуть цьому зарозумілому бізнесмену, той хай гуляє лісом. Клієнт завжди правий, але не у тому випадку, коли він пихатий бовдур.

Їхати до Петросівців* з Києва понад 700 кілометрів. Лара досвідчений та обережний водій, проте дорога однаково не з легких. Тим паче гірська місцевість. Їхали вони весело. Співали пісні у машині, роздивлялися красоти навколо, часто робили зупинки, щоб Михась не сильно втомлювався. Дорогу до села Петросівців показував навігатор. До будинку малювало близько 30 кілометрів, а дикою місцевістю і не пахло. По обидва боки було вибудувано безліч готелів, супермаркети, ресторани… Коли вони врешті-решт минули знак з надписом Петросівці, за вікном картинка не помінялася. Все нагадувало популярний  курорт, а не далекий хутір.

— Оце і є, на твою думку, «забута Богом місцевість»? — здивовано запитала Лара, показуючи рукою на краєвиди.

— Клянуся, Ларо, 7 років тому тут взагалі нічого не було! Може ми десь не туди приїхали? Я тут нічого не впізнаю!

— Не знаю. Більше Петросівців у цій області не має. Їдемо поки, там видно буде.

Дівчата проїхали ще з 300 метрів, коли навігатор показав їм звернути на право. У кінці провулку, посеред величезних готельних комплексів з басейнами та джакузі, стояла маленька вибілена хатка. Саме до неї й привів навігатор.

— Ми тут. Це будинок, де пройшло моє дитинство. Повірити не можу, що тут все так помінялося, — ошелешено вимовила Соня.

Лара, вийшовши з машини, тільки присвиснула:

— Сонька, озирнися, це ж клондайк! Ти тільки поглянь, які тут готелі навколо. У селі немає де яблуку впасти від туристів. Тільки уяви, скільки коштує ця земля! Вважай, ти виграла джекпот! Тут не те що на перший внесок іпотеки вистачить, а, мабуть, і на солідну трьошку у хорошому районі. 

— Що тобі сказати, я сама у шоці. Пішли поки всередину.

* назва села Петросівці вигадана. Усі співпадіння з реальністю випадкові;)

***

У бабусиній хаті було точно так, як Соня пам'ятала. Наче і не було цих 7 років. Лише поодинока павутина нагадувала, що будинок давно пустує. Звісно, прибратися треба, але деталі… Деталі залишилися незмінними. Все та ж біла мереживна скатертина з трояндами на столі, маленький телевізор, накритий в'язаною серветкою, металеве ліжко з горою подушок… Соня провела рукою по стінах і прикрила очі. Спогади накрили її з головою. Бабусині запашні пироги, ще тепле домашнє молоко, соковиті вареники з вишнею…Якою ж щасливою вона тут була!

— Мамо, а де ми спати будемо? — вирвав її зі спогадів тонесенький голосок сина.

— Зараз виберемо якусь кімнату, сонечко, їх тут вистачає.