Читати книгу - "Щастя у спадок, Лія Стейс"

Дійсно, у хаті було 3 кімнати та невеличка кухня з піччю. Доволі просторо. Соня попрямувала до тієї, що колись була її кімнатою. І тут все, як колись. Неначе у цьому місці зупинився час.

— Тут, Михасику. Тут ми будемо жити.

— Мені тут подобається, — сказав малюк і поліз стрибати на ліжку.

Соня й сама так полюбляла робити у дитинстві.

Ось і Лара зайшла в кімнату.

— Не номер люкс, але жити можна. А головне, Соню, з цього подвір'я ж такий краєвид — закачаєшся! Як у казці! А повітря яке! Я неначе озону чистого надихалася. Тепер енергії хоч відбавляй!

— Так, тут неймовірно гарно. А тепер давай трохи приберемося та будемо розкладати речі.

— Е ні, красуне. Спочатку — їсти! Я голодна, як вовк з дороги. З нас трьох один Михасик нормально їв у дорозі. А ми з тобою одну воду пили та кілька круасанів з'їли. Що то за їжа? Пішли кудись спробуємо місцевого баношу або борщу. Одразу й розпитаємо, як сталося, що за ці роки глухе село стало фешенебельним курортом.

— Ну так, я в принципі теж не проти, тільки недалеко. Давай у «Вовчу Колибу» навпроти. Так наче називається.

— Мені хоч куди, аби нагодували.

Соня взяла за руку Михасика і вони пішли обідати.

Вовча колиба виявилася дуже автентичною. Все всередині було виготовлене з натуральної деревини, пофарбованої у темний відтінок. Одразу привернули увагу меблі чудернацької форми. Стільці мали спинки, сплетені з гілок, а столи були не круглі чи прямокутні, а скоріше нагадували кривий овал. На стінах були картини з зображеннями вовків.

Офіціантка, що підійшла до них, мала цікавий одяг. Темно-смарагдова спідниця і жилет такого ж кольору. Оригінально.

— Доброго дня. Що бажаєте? — запитала дівчина, після того, як дівчата ознайомилися з меню.

— Три борщі з пампушками та графин узвару. А трохи пізніше сирну запікану на десерт.

— Зрозуміла, замовлення буде готове через 15 хвилин.

Дівчина вже хотіла йти, проте Лара її окликнула.

— Ой, почекайте хвильку. Дівчино, а ви не підкажете, чому це село раптом стале таке популярне? Розумієте, ми тут давно не були й все так змінилося…

— Підкажу, звичайно. Один з меценатів — Денис Романовський, вклав чималі гроші та відкрив тут лижні трасами, а ще почистив та облаштував місцеве озеро для пляжного відпочинку. Тепер це популярний курорт, як взимку, так і влітку.

— Круто! Я ж казала — джекпот! — підморгнула мені подруга, а потім звернулася до офіціантки.

— Сусідами тепер будемо. Моя подруга — власниця будинку навпроти. Ми приїхали погостювати на літо.

— Ласкаво просимо в Карпати, — посміхнулася дівчина та пішла на кухню.

Борщ виявися настільки смачним, що можна було й тарілку з'їсти. І навіть Михасик, який наче був не голодний, і взагалі борщу не любить, уплітав за обидві щоки та з'їв усю порцію. Сирна запіканка теж не підвела. З домашнього сиру, в міру солодка — просто танула у роті.

Ситі та в гарному настрої дівчата з Михасем розплатилися і вже були попрямували до входу, коли почули позаду незнайомий чоловічий голос.

— Соню, почекайте! Со-оню, зажди!

Соня не думала, що кличуть її, адже хто тут може її знати? Проте однаково рефлекторно обернулася. На її подив саме до них наближався якийсь молодий хлопчина. Високий, широкоплечий... Одразу видно, він добре знає, що таке спортзал. Одягнутий у джинси та чорну футболку, з якої виглядало тату на всю руку. Що там було набите? Не розгледіти здалека. Коли Соня підвела погляд, то зустрілася з його очима. Карі, як два каштани, вони дивилися прямо на неї. Оце так несподіванка. Невже справді її гукає?

Нарешті він їх наздогнав.

— Соню, повірити не можу, що ти тут! 7 років минуло, а ти майже не змінилася! Я тебе шукав у соцмережах різних, проте ти. як у воду канула. Ніякої Соні Соловейко!

Соня вдивлялася в обличчя парубка, та все ніяк не могла його згадати. Звідки він її знає? Вона перевела погляд на руку. Зблизька вже було добре видно, що на руці набитий вовк. Раптом, її голову осяяла думка:

— Макс? Вовк? Це ти чи що?

Озвучила вона свою, абсурдну, як їй здавалося, здогадку.

— А хто ж!

Хлопець щиро посміхнувся, підхопив Соню, міцно стиснув її у своїх обіймах та закружляв. А Соня з несподіванки навіть опиратися не стала. Вона ще перебувала у шоковому стані. Невже той худорлявий малий Максим з норовливим характером та моторчиком у дупі, як казала його бабця, і цей накачаний молодик з татуюваннями — одна й та сама людина? Очманіти!

В дитинстві він бігав за Сонею хвостиком усюди. Це зрозуміло, у селі майже не було дітей. Він дружив з місцевими хлопцями, проте ті жили далеченько, а Соня навпроти. Його, як і Соню, привозили сюди кожного літа. Востаннє вона його бачила, коли їй було 25, а Максу тоді17 наче. Підліток ще геть, проте дуже намагався виглядати старше. Якби там не було, саме він тоді після похорону бабусі всю ніч гуляв з Сонею по селі й розказував їй усілякі байки про все на світі. Вона не хотіла ночувати у будинку, їй важко було до нього повертатися, а тут Макс намалювався. Він не дав їй скотитися у прірву від депресії. А через кілька днів вона поїхала назад до столиці, ще й мобільний телефон дорогою посіяла, й контакти якось обірвалися.

— Я тебе ледь впізнала! Не міг знайти, бо я заміж вийшла та прізвище змінила. А ти що тут робиш?

Макс її відпустив.

— То ти заміжня?

— Вже розлучена, — посміхнулася Соня. — Довга історія. А це мій син — Михасик, — вона притягнула до себе малюка і відчула, що її сіпають за рукав. — Ой, вибач, і Лара — моя найкраща подруга.

— Максим Вовк, — простягнув Ларі руку хлопець. — Приємно познайомитися.

— Ду-уже приємно познайомитися, — Лара розпливлася у посмішці.

— А це, — хлопець обвів руками колибу, — моя дитина. Коли село почало розвиватися у курортному плані, батьки забрали бабусю до себе у Харків і хотіли продати землю. Проте я вмовив їх залишити ділянку. Тоді я якраз вчився на факультеті готельно-ресторанного бізнесу, тож вже приблизно розумів, що це місце може принести набагато більше прибутку, якщо розвивати його. Отже, після закінчення навчання я напозичався грошей у друзів та побудував цю «Вовчу колибу». Закладу майже 2 роки. Поки справи йдуть добре. Мільйонів не приносить, звісно, але прибуток стабільний.