Читати книгу - "Майстер"

Генрі замислився над тим, що міг би створити з цієї історії. Написане Вайлдом, кожен рядок, був знущанням над самою ідеєю тексту, був фальшивкою, провокацією дешевого сміху, дешевих емоцій. Викриття корумпованої правлячого класу хибувало поверховістю, сюжет був дерев’яним, уся п’єса невідь на чому трималася. Щойно вона скінчиться, подумав він, ніхто не пам’ятатиме, про що там ішлося, крім нього, та й він не забуде лише тому, що зовсім поруч розгортається його власне дійство, що змушує тіло і душу тремтіти від хвилювання. Його драма, подумав Генрі, про самозречення, а ці люди у цій залі нічого не зреклися. Нарешті, коли акторів було викликано на додаткові поклони, він побачив розпашілі, щасливі лиця людей, які й не збираються ставати на путь істини.

Крокуючи через Сент-Джеймс і готуючись дізнатися власну долю, він раптом усвідомив, що приголомшливий успіх щойно баченого є передвісником неминучого провалу «Ґая Домвілля». Генрі зупинився посеред майдану, спаралізований такою можливістю, не бажаючи йти далі, воліючи не знати подробиць.

Пізніше, упродовж наступних років, він не раз чутиме натяки, побіжні згадки, того що сталося на прем’єрі. Він ніколи не дізнається всіх подробиць, але чітко уявлятиме глибину тієї прірви, що запалася між запрошеними й публікою з балконів, прірви, через яку не можна прокласти місток точнісінько, як і неможливим було порозумітися з глядачами Вайлдової вистави. Схоже, що люди, котрі купили квитки, почали соватись і шаркати, кахикати й шепотітися ще до закінчення першого акту. У другому акті вони зареготали, коли на сцену вийшла місіс Едвард Сакер у своєму бундючному й дорогому старовинному костюмі. А потім, скуштувавши сумнівного задоволення, вони вже висміювали все підряд. Невдовзі сміх переріс у глум.

Пізніше, набагато пізніше, він дізнається про те, що сталося, коли Александр вимовив свої останні слова: «Мій Боже, я — останній із роду Домвіллів!». Хтось із балкона викрикнув у відповідь: «І це до біса добре!». Балконна публіка зареготала та заревла і, коли завіса опустилась, освистала п’єсу. Коли ж глядачі в партері та бельетажі встали і бадьоро зааплодували на їхню адресу, зверху посипалися зневажливі вигуки.

Того вечора Генрі зайшов до театру через вхід для акторів і зустрів помічника режисера, котрий сказав, що все пройшло добре, що його п’єса мала успіх. Щось у тому, як це було сказано, викликало в Генрі бажання дізнатися більше, розпитати про те, наскільки успішною стала вистава, та саме в той час почулись оплески, а разом із ними голосний свист і крики. Він побачив Александра, яким напруженим і серйозним він був, повернувшися зі сцени й чекаючи на момент виходу на поклон. Генрі пройшов до бічної куліси, упевнений, що трупа тріумфує. Йому й досі здавалося, що свист і крики є виявом якогось особливого визнання гри Александра та кількох інших акторів.

Він стояв і слухав біля куліси, так, аби Александр помітив його, коли вертатиметься після поклону. Пізніше йому розкажуть, що його друзі дико кричатимуть: «Автора, автора», та в загальному галасі Генрі їх не почув. Однак їх почув Александр, принаймні, він запевнить у цьому пізніше, бо, щойно побачивши Генрі за кулісами, підійшов до нього з урочистим і зосередженим виразом обличчя й, узявши за руку, повільно вивів на сцену.

Це був натовп, що його він уявляв під час довгих репетиційних годин. Вони марилися йому уважними та готовими до співчуття, може, тихими та похмурими. Але Генрі виявився зовсім не готовий побачити розбурхане море галасу та шуму. На мить він спантеличено застиг, дивлячись у глядацьку залу, а потім уклонився. Коли він випростався, тільки тоді зрозумів, що, власне, бачить. Малочисельні глядачі з партеру та балконів, котрі прийшли не за запрошеннями, щось осудливо шипіли. Він огледівся — і побачив лише кпини та презирство. Запрошені ним люди залишалися на своїх місцях і продовжували плескати в долоні, та їх перекривало ревіння загального незадоволення й обурливих криків, що йшли від тих, хто ніколи не читав його книг.

Настав найгірший момент, коли він не знав, що робити, коли не міг проконтролювати вираз власного обличчя, стримати напад паніки, що охопила його. Тепер він міг вирізнити обличчя друзів — Сарджента, Ґосса, Філіпа Бьорна-Джонса, що й досі інтелігентно плескали в долоні на тлі оглушливих викриків і свисту. До цього неможливо було підготуватись. Генрі повільно пішов зі сцени. Він не чув промови, якою Александр намагався втишити публіку. Він звинувачував Александра за те, що витяг його на сцену, натовп — за осудливі крики, а найбільше себе самого — за те, що сюди прийшов. Тепер лишалося хіба що вислизнути з театру через запасний вихід. Він так багато мріяв про власний тріумф, про те, як перемовлятиметься зі знайомими, як радітиме, що стільки давніх друзів прийшло засвідчити його театральний успіх, і от тепер мусить самотою чвалати додому, опустивши очі долу, ніби шахрай, що тікає з місця злочину й чекає на викриття.

Він сховавсь у затінку куліс, не бажаючи зустрічатись із акторами. Але й не хотів виходити з театру одразу, щоб уникнути прикрих зустрічей на вулиці. Коли поразка — така разюча і привселюдна, ніхто не знайде жодного слова втіхи, навіть він сам. Для його друзів цей вечір назавжди увійде до анналів того, про що не можна згадувати, запишеться до книги забуття, куди Генрі завжди так боявся потрапити. Та з плином часу він зрозумів, що не може зрадити акторів у цю скрушну хвилину. Він не може піддатися спокусі заховатися у власній шкаралущі, розчинитись у темряві, ніби не він написав цю п’єсу, ніби не має до неї ніякого стосунку. Треба піти до них і подякувати трупі. Треба, щоб святкова вечеря, запланована на випадок тріумфу, усе ж таки відбулася. Генрі стояв у напівтемряві куліс, умовляючи себе, шукаючи сили для того, щоб на якийсь час забути про власний біль і власні потреби. Стиснувши кулаки, він змусив губи всміхнутись, а тіло — зігнутись в уклоні, а потім уявив, що актори, вірні лондонським театральним традиціям, зуміють навіть цей провальний вечір зробити чудовим.

Глава 2

Лютий 1895 р.

ПІСЛЯ ПРОВАЛУ