Читати книгу - "Майстер"

«ҐАЯ ДОМВІЛЛЯ» прагнення зануритись у роботу боролося в ньому з почуттям поразки та власної упослідженості. Генрі зрозумів, що не зумів догодити смакам широкого загалу й тепер мусить визнати печальний факт того, що навряд чи написане ним іще коли-небудь стане популярним або загальносхвалюваним. Відтепер йому доведеться, якщо, звичайно, зуміє, контролювати власні думки. Та як протистояти пекучій болісності ранків? Йому ніяк не вдавалося позбутися цього нічим не спричиненого болю, що дедалі частіше зовсім не проходив. У п’єсі Оскара Вайлда йому подобався один рядок, у якому автор шукав першопричину, запитуючи: «Смуток лондонців спричиняє туман чи туман змушує лондонців сумувати?». Його печаль, здавалося, схожа на лондонський туман і просочується до кімнати зі слабким світлом зимового ранку. Щоправда, на відміну від туману, його смуток не розвіювався, а, що було геть йому не властиво, спричиняв утому, вганяючи його мало не в летаргічний сон, що межував із депресією.

Він міркував про те, чи колись у майбутньому вийде з моди ще дужче, ніж нині, та про те, що станеться, якщо джерельце дивідендів від батькового маєтку раптом пересохне, чи не зазнає він тоді ще більшого публічного приниження. Зрештою, усе звелося до грошей, до радості, яку вони приносять душі. Наявність грошей завжди була своєрідною ознакою пристойності. Скрізь, де тільки він бував, наявність грошей, дотичність до управління ними розділяли людей. Чоловікам вони давали привабливу владу над світом, а жінок наповнювали врівноваженістю, якимось внутрішнім світлом, що не згасало навіть у старості.

Легко було уявити, що й у майбутньому він буде писати, хоч, може, і небагато, та навряд чи ті гонорари дозволять насолоджуватися теперішніми вигодами, як от власний будинок, доглянутий сад, можливість не турбуватися про завтрашній день. Генрі й досі пишався колись давно прийнятим рішенням, що ніколи не пішов на компроміс, що його очі та спина боліли виключно від цілоденної праці над творенням мистецтва, не затьмареного ніякими меркантильними міркуваннями.

Для його батька та брата, як і для багатьох у Лондоні, ринкова неспроможність у мистецтві майже дорівнювала успіху, а широка популярність була річчю, що навіть не обговорювалася. Ніколи в житті Генрі не був активним шукачем масової популярності. Але, разом із цим, йому хотілося, щоб його книги купували, щоб його ім’я зайняло гідне місце на книжковому ринку, щоб кишені наповнювались, і не треба було йти на компроміс із його сакральним мистецтвом. Генрі подобалося, коли його впізнавали, але ще дужче подобалося те, що для власної популярності він і пальцем не ворухнув. Хотілося, щоб його сприймали як людину, котра навмисно присвятила себе шляхетній самотності мистецтва. Проте він усвідомлював різницю між відсутністю популярності та прилюдним провалом. Тому театральна поразка, така публічна, така незабутня й очевидна, змусила його ніяково почуватися на людях і уникати контактів із лондонським культурним товариством. Генрі почувався генералом, який повернувся з поля бою, наскрізь просякнутий духом поразки, чия присутність у теплих, яскраво освітлених залах лондонської еліти є зайвою та небажаною.

Серед його знайомих у Лондоні були й військові. Генрі обережно й невимушено спілкувався з представниками влади, дослухаючись до розмов англійців про політичні інтриги та військові звитяги. Сидячи серед високих чинів і відставних вояків на Портман-Сквер у лорда Волслі, щоразу він подумки цікавився, що б сказала сестра Еліс або брат Вільям, почувши запеклу суперечку стосовно імперіалістичної війни, коли люди, щойно вийшовши з-за столу, серйозно обговорюють військові дії, польові наступи та криваві жертви війни. Еліс була в родині найбільш запеклою супротивницею імперіалізму; вона була мало не закоханою в Парнелла й усім серцем бажала Ірландії самоврядування. Вільям також мав сентименти до ірландців і, фактично, відчував неприязнь до англійців.

Лорд Волслі, як і всі його гості, мав традиційно англійське виховання та вишукані манери, а ямочки на рожевих щоках і променисті очі робили його чарівним. Генрі перебував у товаристві цих чоловіків тому, що цього хотіли їхні дружини. Жінкам подобалися його манери, його сірі очі й американське походження, та найдужче їм подобалося його вміння слухати, що він ловить кожнісіньке їхнє слово, що ставить доречні питання, що його відповіді та жести наче підкреслюють розум співрозмовниці.

Генрі було легше, коли серед присутніх не було інших письменників чи когось, хто знає письменницьке ремесло. Чоловічі пообідні зібрання з анекдотами та політичними плітками ніколи не були йому цікавими, натомість, йому був цікавим зміст їхніх висловлювань. Але Генрі завжди з радістю спостерігав за жінками, хай що вони говорили. Леді Волслі, великою мірою, цікавила його через свій винятковий розум і шарм, неперевершений смак і симпатію до американців. Вона мала звичку оглядати кімнату повним здивування та захоплення своїми гостями поглядом, а потім повертатися до того, хто був найближче, і тихо заговорювала, немов повідомляла якусь таємницю.

Генрі потрібно було виїхати з Лондона, та він не знав, де зміг би усамітнитись. Йому не хотілося ні з ким обговорювати свою п’єсу, але й сумнівався, що зможе працювати. Він сподівався, що, коли повернеться з подорожі, у Лондоні вже все забудеться. У голові роїлися думки й ідеї. Генрі молив Бога, щоб усе ним уявлене перетворилося на текст. Більше йому нічого не хотілося, більше він ні у що не вірив.

Він поїхав до Ірландії тому, що туди було легко дістатись, і через те, що гадав, це не зіпсує йому нервів. Ні лорд Хотон,— новопризначений лорд-лейтенант, чийого батька він теж знав,— ні лорд Волслі, котрий став головнокомандувачем сил її величності в Ірландії, не дивилися його п’єси, тож Генрі погодився погостювати по тижню в кожного з них. Його здивувала пристрасна наполегливість запрошень і запальна суперечка між чоловіками стосовно тривалості його візиту до кожного. Лише опинившись у дублінській фортеці, він зрозумів, у чому була річ.

В Ірландії було неспокійно, і уряд її величності нічого з цим не міг зробити, хіба що бути більш поступливим. Таку політику ще можна було пояснити в парламенті, та ірландські поміщики й гарнізони нічого не бажали знати; вони бойкотували будь-які соціальні події в дублінській фортеці. Лорд Хотон потребував гостей із відкілясь іще, і це пояснювало гарячковість його запрошень.

Якщо старий лорд Хотон поводився невимушено і на офіційних учтах, і в особистому житті, під старість зосередившись переважно на радостях життя для себе та розвагах для своїх гостей, то його син був суворим і самовдоволеним. Пост лорда-лейтенанта став для молодого лорда Хотона справжньою знахідкою. Він походжав по фортеці з дуже поважним виглядом, і, здавалося, був єдиним, хто не помічає, що попри свою бундючність, абсолютно ніякої влади