Читати книгу - "Майстер"

Невеличкий двір віце-короля з усією його пишнотою видався Генрі надмірно втомлюючим для тіла і для душі. Протягом шести днів тут давали чотири бали, і щовечора були бенкети. На ці нудні та другосортні, порівняно з Англією, вечірки ходили переважно чиновники та військові. На щастя, ніхто з них навіть не чув про Генрі, котрий і не збирався їм про себе розповідати.

— Я б вам порадила,— сказала йому одна з англійських леді,— затулити носа, заплющити очі й, якщо можете, запхати щось у вуха. Це слід було зробити, щойно ви прибули в Ірландію, і робити так завжди, коли ви перебуваєте поза фортецею чи покоями віце-короля, чи де там ви будете жити.

Леді світилася від задоволення. Якби ж його сестра Еліс, котра померла три роки тому, була тут, вона зуміла би дати гідну відсіч. Еліс, напевно, потім підготувала б цілу промову та написала б купу листів, не оминаючи в них жодної зайвої волосинки на обличчі тієї леді, згадуючи про її зуби та верескливий голос у найвищій ноті її попередження. Англійська леді всміхнулася до Генрі.

— Сподіваюсь, я вас не налякала, бо маєте наполоханий вигляд.

Але він, дійсно, був наляканий, бо знайшов невеличку кімнату з письмовим столом, папером і чорнилом, кількома книжками, і саме розпочав писати листа. Раптом йому здалося, що найшвидше він позбудеться цієї леді, якщо здійме обидві руки й замахає на неї, наче на зграйку курчат або вервечку гусей.

— Але тут дуже мило,— продовжувала леді.— А минулої осені тутешні бали були чимось особливим і, знаєте, затьмарили навіть лондонські.

Генрі мовчав і дивився на неї похмуро, сподіваючись, що його обличчя не виражає нічого, крім байдужості.

— А ще тут є інші люди,— продовжувала вона,— котрі можуть багато чого навчитись у його світлості. Знаєте, у Лондоні нас регулярно запрошували до кількох дуже поважних домів, але ми зовсім не знаємо лорда Волслі і, тим паче, його дружину. Коли ми тільки приїхали, лорд Хотон був дуже ласкавий, улаштувавши вечір у вузькому колі, щоб нас відрекомендувати. Мені пощастило сидіти поруч із лордом Хотоном, а моєму чоловікові — милому та доброму, і дуже багатому, якщо ви не проти про це почути, і, звичайно ж, дуже чесному — не поталанило мати за сусідку леді Волслі.

Вона замовкла, щоб перевести подих і надати голосу ще більшої міри невдоволеності.

— А лорд Волслі, очевидно, оволодів у якійсь із воєн системою таємних знаків, і нишком напоумив свою дружину ігнорувати мого чоловіка, як сам ігнорував мене. Як неґречно з його боку! І вона теж — така неґречна! Лорд Хотон був шокований. Вони — ці Волслі — дуже, дуже неґречна пара, як на мене.

Генрі бачив, що цю розмову треба якомога швидше закінчити, та зациклена на неґречності леді, вочевидь, зараз вороже сприйме будь-яке його зауваження. І все ж таки, він відчував, що навіть звинувачення в неґречності буде для нього більш бажаним, ніж іще бодай хвилину слухати її теревені.

— Боюсь, я мушу негайно повернутися до своїх кімнат,— сказав він.

— Ой-ой,— відповіла вона, стоячи перед дверима.

Коли Генрі рушив до дверей, вона не поворухнулася.

На обличчі жінки застигла маска усміхненої образи.

— І, звичайно ж, нас не запросять до королівського шпиталю,— сказала вона.— Мій чоловік каже, що ми все одно не пішли б, навіть маючи запрошення, та мені хотілося б піти. Подейкують, там улаштовують пречудові вечори, хоча й господарі поводяться неґречно. І там буде молодий містер Вебстер — член парламенту, про якого мій чоловік каже, що він є видатною людиною і колись стане прем’єр-міністром.

Вона замовкла, перевірила свою зачіску й ущипнула себе за щоку. А потім продовжила:

— Та ми не є достойними такого товариства, сказала я своєму чоловікові. А ви маєте величезну перевагу. Ви — американець, і ніхто геть нічого не знає про те, ким був ваш батько та дід. Ви можете бути будь-ким.

Генрі холодно дивився на неї через увесь килим, що їх розділяв.

— Я не хочу вас образити,— сказала вона.

Він і далі мовчав.

— Я маю на увазі, що Америка, здається, є дуже гарною, демократичною державою.

— Вас би там із задоволенням прийняли,— сказав Генрі й уклонився.

ЧЕРЕЗ ДВА ДНІ він проїхав усім містом від дублінської фортеці до королівського шпиталю на Кілмейнхем. Генрі вже трохи бачив Ірландію, коли подорожував із Квінстауна, що в графстві Корк, до Дубліна та під час свого короткого перебування в Кінґстауні. Йому сподобався Кінґстаун: близькість моря та тиша й порядок. Але сьогоднішня поїздка нагадала йому колишню подорож країною, коли він бачив повсюдний занепад — кричущий і жалюгідний. Часом, у тій подорожі, він не міг відрізнити залишки хижі від землянки, в якій живуть люди. Усе навкруги мало зруйнований або напівзруйнований вигляд. Із гнилих димарів здіймався дим, а кожен, хто виходив із тих землянок, не міг утриматися від криків і прокльонів на адресу екіпажу, варто було йому сповільнити хід. Жодної хвилини Генрі не відчував себе вільним від ворожих поглядів і повних злості та звинувачення очей.

У якомусь сенсі, Дублін був трохи іншим. Тут різниця між жебраками й тими, хто мав гроші та виховання, була не такою разючою. Однак ірландська убогість була повсюдною, підходила до самих воріт фортеці й не давала Генрі спокою, уганяючи його в депресію. І тепер, коли урядовий екіпаж віз його від фортеці до королівського шпиталю, Генрі, здавалося, бачив лише бруд і неохайність ірландців. Він намагався не дивитись, але нічого не виходило. Останні вулички були надто вузькими, щоб можна було не помітити виснажених облич і вбогості будинків, уникнути відчуття, що будь-якої миті його може зупинити й оточити надокучливий натовп жінок і дітей. Якби Вільям був поруч, він знайшов би міцне слівце для цього закинутого й упослідженого задвір’я імперії.

Генрі з полегшенням зітхнув, коли екіпаж в’їхав на широку алею королівського шпиталю. Його приємно здивувала класична симетрія і витонченість державних будівель, а також охайність і доглянутість території. Це, подумав він, усміхаючись до самого себе, як увійти до раю