Читати книгу - "Троянди, Мері Горн"

Напевно, я ще ніколи не обслуговувала стількох покупців за один день. До обіду їх було настільки багато, що мій настрій піднявся до небес а смуток від того, що сьогодні повинен прийти покупець зник і я навіть забула про це. До моменту, коли в очах чергового покупця я побачила не звичайну людину зацікавлену квітами.

Сюди ввійшов високий чоловік. По його одягу одразу було зрозуміло, що не місцевий. А хто іще буде в 30 градусів носити чорний костюм?

Наші погляди зустрілися і постать підійшла ближче до мене.  Я зачепила кінчиками пальців свій мобільний під стійкою та ввімкнула. Рівно дванадцята година. Ця людина мені вже не подобається.

- Доброго дня. Я розмовляв із вашим батьком.

- Так, батько попередив.

Чоловік роззирнувся. Його одяг мені не подобався, а погляд змушував лякатися. Але, єдине в чому я була впевнена так це в думці, що він мені не подобається. Можливо, якщо я зараз потягнуся до лопати позаду себе і стукну його по голові то і проблема зникне? Він не купить цей сад а я залишуся і…гаразд. Я жартую. Хіба я схожа на дівчину, котра може вбити? Думаю, що ні.

- У вас вже є нова працівниця на касу? - спитала я спираючись руками до стійки.

Погляд чоловіка повернувся до мене.

- Не знаю. Я не є прямим власником.

- Тобто? - я нахмурила свої брови.

- У мої обов’язки входить оглянути місце, надати вашому батьку документи для підпису, передати кошти а тоді я повертаюся у спокійні Нідерланди до прохолодного офісу.

Нідерланди?

- А власник? Він також з Нідерландів?

- О, ні. Мені не відомо звідки він. Просто клієнт нашої служби. Мені дано роботу за котру я отримаю непогану суму, я її виконую. От і все.

- Тобто, ви не знаєте чи залишуть тут сад…- сказала я думку вголос від якої чоловік почав сміятися.

- Дівчинко, тут точно не буде твого саду.  Забудь.

- Але…це ж квіти. - я відверто обурювалася.

- І що? Звичайна рослина. Тут потрібно поставити підлогу. А не це…багно.

Я заплющила очі Я казала що не схожа на людину котра вчинить вбивство? Світ же міняється. Ось і я разом із ним.

- Та викорчують твої квіти. Так, я вже тут затримався, - він глянув на свій годинник а бажання потягнутися до лопати з кожною секундою у мене збільшувалося. - Маєте якусь воду пити? Тут така жара.

- Так, зачекайте хвилину.

Я вийшла з-за стійки та попрямувала до невеликого столика неподалік де стола пляшка з водою.

- Викорчувати. Тебе треба викорчувати. - пробурмотіла собі під ніс.

- Ви щось казали? - почула я голос позаду себе.

Звичайно ж, казала. Тільки вам не знати що.

- Ні. Це я так…- відказала я і зібрала всі сили щоб натягнути посмішку. Простягнула чоловіку пляшку а він розвернувся у своїх темних туфлях. Бісить.

- Гарного дня. Я зв’яжуся з вашим батьком.

Я мило посміхнулася коли чоловік почав крокувати до виходу. Раптом в голову прийшла чудова ідея. Це виглядатиме не зовсім відповідно до мого віку, але я за квіти помщуся.

- Зачекайте хвилинку. - крикнула я навздогін чоловік.

Він зупинився та повернувся до мене. Я взяла неподалік відро з якого зазвичай поливаю квіти. Воно було повне. Якраз те, що мені потрібно. Я підняла його та підійшла ближче до чоловіка дивлячись у його очі.

Мої руки підняли відро а за хвилину вся ємність опинилася на землі.

- Ви…ви…- чоловік почав заикатися витираючи мокре обличчя.

- Квіти це вам не просто рослини. - пошипіла я та повернувшись спиною пішла назад до стійки чоловік ошелешено дивився на мене, коли я стала назад на місце де була в момент його приходу.

Він відверто бісився, що мені подобалося.

Він почавкав до мене та перехилився через стійку.

- Я особисто потурбуюся, щоб тут і корінця не залишилося. - прошипів він.

-  Приємної дороги до Нідерландів.

 Вдома я була як завжди у потрібній годині. На диво, зайшовши на кухню я побачила батька. І його обличчя було, не сказати що задоволене.

- Юля, що ти витворила? Вилити відро води на голову чоловіку? Це я тебе так виховував?!

- Не кричи на мене, будь ласка. - відказала я зберігаючи свою спокійність.

- Ні. Твоє щастя що після цього він не відмовився купляти сад. Ти завтра перепросиш у нього за свою витівку.

- Ще б чого. - я склала руки на грудях. - Ти бачив його погляд на сад? Ні. А я бачила. Там не було жодного зацікавленості. І до того ж, він сказав що всі квіти винесуть а на їх місці побудують якусь забігайлівку. Хіба для цього мама вклала туди стільки сил? Чому ми не можемо відмовити цій людині?

- А тому що він пропонує набагато більшу суму ніж я очікував. Нам потрібні ці кошти. Ти прекрасно знаєш про наш борг.

- Тобто все через гроші?! - я не стрималася і голос почав підвищуватися.

Розмова плавно переростала у сварку.

- Так, Юля. Все через гроші! Ти вже не мала дитина щоб зрозуміти мій вибір.

- Ми можемо продати цей будинок. Впевнена, для нас трьох немає потреби у двоповерховому великому будинку з терасою. Можна купити менший і при цьому зберегти сад.

- Я не продам будинок! Я сам його будував цими руками. Юля, цей будинок це всі наші спогади. Як ти можеш говорити про його продаж? Цей будинок - це все моє життя! І до того ж, зараз ніхто не захоче його швидко купляти. Це маленький район, будинок великий. Нам не знайти покупця за потрібен час.

- Будинок це твій сенс життя. - сказала я а в очах почало неприємно щипати, - а як же моє життя? Тобі наплювати на моє життя? Гаразд. Нехай тобі байдуже. Але ж мама…вона б нізащо не дала продати його. Скільки вона вклала у нього своєї душі та роботи. Там частинка її. Частинка котру ти хочеш просто взяти і продати через якісь дурацькі гроші!

- Не смію тиснути на мене через матір! - батько стукнув рукою по столі і встав від чого я аж підскочила.

Це кінець…і я розуміла це.

- Завтра я підписую документи про продаж. До обіду ти можеш забрати всі потрібні тобі речі. А дальше, що буде  тим місцем нас не стосується.