Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

Вузенькі вулички старого центру Чернівців зустріли команду знайомим камінням бруківки, старими ліхтарями й запахом кави з найближчого скверу. Над містом висіло важке передгрозове небо, і легкий вітерець ворушив листя каштанів, ніби сам простір готувався до чогось значущого.

Чорний VW Caddy Гражини плавно зупинився біля старої будівлі з темно-жовтим фасадом.

— Це тут? — запитала Белла, виглядаючи у вікно.

— “Фортеця”, — відповів Віктор, киваючи на ковану вивіску над дерев’яними дверима, оздобленими старовинними гвіздками. — Старе австрійське сховище, перебудоване на ресторан.

Вони вийшли з машин. Кам’яні сходи вели до дверей, які відчинилися ще до того, як Гражина встигла підняти руку. Їх зустрів молодий офіціант у чорному костюмі, чемно вклонився:

— Ви до Юліана? Прошу, пройдіть.

Команду провели вузьким коридором повз зал з червоними скатертинами, дерев’яними колонами і приглушеним світлом. Десь грав джаз, але глухо, ніби крізь сон. На стінах висіли старі світлини міста — мов спогади з іншого життя.

За товстими дверима, які нагадували вхід до винного підвалу, офіціант натиснув на скриту панель — двері м’яко відчинилися.

Приватна кімната — невелика, але затишна. Високі кам’яні стіни, арочна стеля, на столі — свіжа випічка, кава, пляшка бордо і товста папка з документами. Єдине вікно — вузька бійниця з видом на двір, залите світлом.

За столом сидів Юліан — сірий костюм, темна сорочка без краватки. Він підвівся, побачивши їх.

— Нарешті, — сказав він, усміхнувшись. — Радий бачити вас знову. Ви — вчасно. Справа чекає. Але перш ніж ми почнемо…

Він жестом запросив сідати.

— ...розкажіть, як дорога?

Гражина першою озвалася, сідаючи за стіл:

— Дорога була спокійна. Місто — як завжди чудове. Чернівці мають особливий настрій, особливо в таку погоду.

— Прогулялися трохи, поки шукали місце, — додала Белла, знімаючи куртку. — Але відразу зрозуміли, що це тут. Ти вибрав правильне місце, Юліане.

Віктор усміхнувся краєм вуст:

— А тепер, якщо дозволиш... Перейдемо до справи?

Юліан кивнув серйозно, обережно торкнувшись пальцями товстої папки на столі:

— Звісно. Це не просто справа. І, якщо чесно, я довго думав, чи саме ви повинні взятися за неї. Але після останніх подій... я не маю сумнівів.

Він відкрив папку, і кілька пожовклих аркушів, старих фото та карта опинилися перед ними.

— Почнемо з легенди. І з того, що знайдено біля Паланку.

Гражина нахилилася ближче, ковзнувши поглядом по карті та пожовклих аркушах.

— Паланок? Це вже звучить як попередження, — тихо мовила вона. — Що саме ви там знайшли?

Юліан вийняв з папки стару світлину: чорна скеля біля підніжжя замку, з ледь помітним отвором — немов вхід до печери.

— Це зроблено кілька тижнів тому. Археологічна група виявила підземну порожнину, яка не позначена на жодних планах. Схоже, вона справді древня. Та проблема не в скелі, цей прохід вже зник, як і не було.

Він поклав на стіл ще один документ — копію перекладеного старослов’янського фрагмента, списаного рукою священика XVI століття.

— Ось уривок: «...і сховали його, закували в камінь, аби не зродився знов. Біс (джин) із очима бурштиновими, голосом туману, спраглий людської душі...»

Белла помітно зблідла.

— Ви хочете сказати… це справжнє? Не міф?

Юліан мовчки кивнув.

— Ми маємо доступ до місця. Але треба діяти обережно. Щось — чи хтось — вже пробуджується. Охоронці бачили світло зі скелі. А одного з них вивезли в психіатричну лікарню. Його знайшли вночі — босим, з подряпинами на тілі, і він весь час повторював: «він дихає під каменем».

Віктор схилив голову, погляд його став жорстким:

— Чому саме ми?

Юліан зітхнув:

— Бо тільки ви маєте досвід подібного. А ще… я довіряю вам. І знаю, що ви не відвернетесь, коли почнеться найгірше.

На мить запала тиша.

Гражина вдивилася в карту, тоді — в очі Юліана.

— Добре. Ми беремося.

І в тиші ресторану відчулось, ніби щось старе і темне знову поворухнулося під каменем.

Белла скептично насупила брови, перехилившись через стіл:

— Чекай… Джин? Ти серйозно? Це що, якась лампа Аладдіна? Ми ж в Україні, Юліане, тут не пустеля…

Віктор тихо хмикнув, але не втрутився. Гражина мовчала, уважно стежачи за виразом обличчя Юліана.

Той, не посміхаючись, обережно зсунув до Белли аркуш з примітками:

— Уявлення про джинів — це не лише арабський фольклор. У Корані йдеться про створінь з вогню без диму. Але в багатьох культурах є подібні істоти. У нас їх могли називати по-іншому — злидні, духи, демони підземелля.

Він постукав пальцем по краю карти.

— Те, що спить під Паланком — не казковий джин з лампи. Це древня, сильна сутність, яку свого часу могли називати як завгодно. Але по суті — це джин. Невидимий, могутній, підступний. І він не виконує бажання.Він бере плату за них...

Гражина прошепотіла:

— А хтось уже заплатив?

Юліан глянув на неї з сумом.

— Здається, так. І ми не знаємо, скільки ще залишилося часу, поки він не візьме плату з наступного.

У ту ж мить пролунав легкий скрип дверей, і в кімнату зайшов офіціант. Він шанобливо нахилився до Юліана, щось прошепотів йому на вухо, а потім відступив убік, даючи дорогу новому гостеві.

У дверях з’явився чоловік у світлій сорочці та бежевому піджаку. Він обвів кімнату поглядом і зупинився, побачивши Гражину. Її очі розширилися від несподіванки.

— Друзі, — сказав Юліан, встаючи, — дозвольте представити ще одного члена нашої розширеної команди. Археолог з Великої Британії, фахівець із міфологічних структур і підземель — Ніколас Кент.

— Нік? — прошепотіла Гражина.

Чоловік усміхнувся, зробив крок ближче й трохи ніяково, але тепло відповів: