Читати книгу - "Ключ від замку. /dark Fantasy /, Йо Томас"

— Доброго дня, Гражино. Світ тісний, правда?

Белла скоса глянула на Гражину, потім на Ніка, а Віктор хмикнув і підсунув ще один стілець.

Юліан тим часом продовжив:

— Він був залучений до досліджень ще кілька місяців тому. Власне, він і знайшов одну з вхідних точок у тунель під замком. Але, як виявилося, не тільки це. Його свіжі висновки змушують нас глянути на всю ситуацію під новим кутом.

Нік сів і кивнув усім присутнім:

— Я не сподівався побачити когось знайомого… та радий, що саме тебе, Гражино.

Гражина на мить скам’яніла. Її очі зустрілися з Ніковими — в них не було насмішки, лише м’яке здивування й щира радість. Вона опустила погляд, і на щоках проступив легкий рум’янець. Її рука нервово пригладила довгу чолку, що впала на обличчя.

— Ну, — озвалася вона, — світ дійсно тісний…

— Ми познайомилися випадково, — звернувся до Юліана Нік, усміхаючись з легким вибаченням. — На базі відпочинку в Буковелі. Я чекав зустрічі з представниками мого інституту, а вона — просто відпочивала. Розговорилися, випили кави, кілька прогулянок — і все. Не очікував, що знову побачу її… у такому контексті.

— То ви… вже знайомі? — перепитала Белла, трохи розтягуючи слова, але з ледь помітною усмішкою.

— Так, — відповіла Гражина коротко, — і, здається, Нік приховав, що він не просто археолог на відпочинку.

— У мене були обмеження на розголошення, — відповів Нік, знизу поглянувши на неї. — Але тепер, коли ми всі зібрались, гадаю, час говорити відверто.

Віктор перехрестив руки на грудях і кивнув:

— Отже, розкажи нам усе з самого початку.

Юліан серйозно подивився на Ніка, його голос став глибшим, урочистим:

— Нік, ця команда — не випадкові люди. Вони пройшли крізь вогонь, морок і кров. Вони знають, що таке стояти на межі смерті, що таке реальність, про яку більшість навіть не здогадується. Тому прошу — говори відверто. Без завіс і умовностей. Почни з того, як ти вперше зустрів… його.

Нік важко зітхнув. Його пальці стиснули келих із водою. Він відвів погляд убік, на тьмяний візерунок шпалер, і заговорив:

— Це було в 2003-му. Ми проводили розкопки в Саккарі, недалеко від піраміди Унос. Було спекотно, пісок забивався усюди, а інструменти тупились від давніх каменів. Ми натрапили на закриту гробницю — без позначок, без написів. Наче вона не мала існувати.

Він на мить замовк, вдихнув, а тоді продовжив:

— Ми з Ганною, моєю напарницею, — вона була не просто колега... вона була мені як сестра, — першими спустилися вниз. Усередині не було саркофагу. Лише кругла кам’яна чаша і дивні написи на стінах, схожі на суміш староарабської та коптської. Коли ми наблизились, усе приміщення наче… змінилось. Стало важким, ніби час загус.

Очі Ніка потемніли. Голос знизився до шепоту:

— Я не знаю, хто або що ми розбудили, але воно… прокинулось. Ганна закричала першою. З тієї чаші щось вирвалось — не дим, не світло… щось тіньове, але з очима. Її тіло так і не знайшли. Лише слід, ніби її спопелили зсередини.

Тиша нависла над кімнатою. Гражина стисла губи, Віктор дивився на Ніка з важким поглядом, а Белла поклала руку на груди.

Нік продовжив:

— Я тікав. І якось вижив. Але з того моменту я знав — ми розкопали не просто артефакт. Ми відчинили клітку. А джин… він вийшов.

Юліан кивнув повільно:

— І тепер щось таке є і тут. Під Паланком. І нам треба зробити те, чого тоді зробити не вдалося — закрити це назавжди.

Нік повільно провів пальцями по склу, ніби витираючи невидиму пилюку з пам’яті, й заговорив глухо:

— Річ у тім… джин — це не одна істота. Це народ. Давній, прадавній… Вони не схожі на нас, але іноді живуть серед нас. Деякі — примари диму й полум’я, інші — із тілом як із піску, що не кидає тіні, але залишає шрами. Їх багато. І всі різні.

У кімнаті повіяло холодом, хоча повітря не ворухнулося.

— Є ті, хто жадає крові, — Нік говорив тихо, але кожне слово було гостре, як уламок скла. — Вони приходять у снах, нашіптують, заманюють, годуються страхом. Є ті, що справедливі — їх кличуть Суддями Пітьми. Вони карають за давні клятви й забуті провини. І є ті, що добрі… або вдають такими. Найнебезпечніші з усіх.

Гражина не зводила з нього очей. У її зіницях тремтіло щось давнє, те, що вже знало подібні істини.

— А ще… — Нік вдихнув глибше, — є ті, хто живе віками. Вони не старіють. Мандрують світом, змінюючи імена, обличчя, і навіть цілі тіла. Вони живуть як ми — працюють, закохуються, зникають… Іноді навіть не підозрюють про свою природу, поки хтось або щось не нагадає їм, ким вони є насправді.

Віктор нахмурився:

— Сплячі?

— Саме так, — кивнув Нік. — І коли один із них прокидається… світ змінюється назавжди.

 Тиша після слів Ніка була така глибока, ніби самі стіни слухали.

Нік нахилився вперед, його голос понизився до шепоту, а очі стали темнішими, ніби в них віддзеркалилось те, що він бачив.

— Це теж відбулось в Саккарі, 2003 рік... Ми спустились ще до однієї закинутої гробниці, не позначеної на жодній карті. Це була  моя знахідка, моя робота, дослідження...

Повітря стояло, як у закоркованій пляшці. Каміння мало запах прілого диму, а стіни були теплі, наче дихали.

Він ковтнув слину, ніби витираючи присмак попелу з язика.

— Один із наших, молодий єгиптянин Амар, відсунув плиту, і ми побачили… не саркофаг. Там була ніша, а в ній — щось подібне до статуї. Кам’яна постать — велика, зловісна, з порожніми очницями, наче з чорного обсидіану. І от коли ми спалахнули ліхтарем, очі… загорілися зсередини.

Він витяг з кишені срібний амулет  — і стискував його, як останню надію.

— Воно не рухалось спочатку. Але повітря стало важким, глибшим. Ми чули звук… як тріщить кістка під шкірою. Камінь почав рости тріщинами — не від руйнування, а ніби прокидаючись. І потім… воно піднялось.

Гражина затамувала подих.