Читати книгу - "Тамплієри"

Що він ховається, ніби риба на дні?

— У цьому місті стоїть сто церков,

безліч костелів і ціла тьма синагог.

Звідки я знаю, де він? Темніє під нігтями кров.

Бог розбереться сам, якщо він справді бог.

Кров проступає на одязі, ніби лик,

кров гірчить на яснах і на зубах.

Ніби у вішальника, висне в небі сонця язик.

Стоять чорні воли дощу на важких горбах.

У цьому місті в кожного є таємниці свої,

тут завжди вистачало золота і вина,

не вистачало хіба що пристрасті, саме її,

а брата завжди цікавила вона одна.

Саме у нього завжди був найкращий товар,

в нього було чорне око і гострий слух.

А я сидів і випасав табуни примар.

Що я можу знати? Я просто пастух.

Що я тепер розповім про його сорочки,

які я доношував ціле життя за ним,

про всі його звички, про всі його балачки,

про нашу родину, що трималася ним одним?

Що я розповім тепер про ту ніч,

коли він привів цю жінку до нас у дім,

про те, що я ніколи не бачив таких облич —

такого шалу, як у погляді її твердім,

про те, що її волосся мало таку вагу,

аж ніколи не розсипалося, а текло, наче мед,

що я брав з її рук посуд на кухні, як річ дорогу,

і ховав її паспорт у себе, мов коштовний предмет,

про те, що з нею легко було втратити лік

безкінечним дням і коротким ночам,

про те, що хотілося вбити кожного, хто в її не дивився бік,

тим більше — кожного, хто її помічав.

…Зранку в місті голосять церкви, всі сто.

Тремтить у лісі налякана дичина.

Про те, з чого складається пристрасть, не знає ніхто.

Вона ось знає. Але не розповість і вона.

Вони навіть можуть жити в різних містах

+ + +

Вони навіть можуть жити в різних містах

і в своїх розмовах не торкатися головного,

але ті слова, які він їй пише в листах,

вона читає так, ніби їх не було до нього.

І коли вона не отримує від нього листів,

і починає нити і рахувати втрати,

вона ненавидить все, що він їй говорив,

себто, ненавидить взагалі усе, що може згадати.

І коли він відкриває світ, ніби верстак,

пристосовуючи його до любові своєї,

все, що він робить, він робить щоразу так,

аби вона розуміла, що він це робить для неї.

Тому що для нього найгіршим з усіх терзань,

миттю, коли починались усі його біди,

завжди було проводжати її на нічний вокзал,

до останнього сподіваючись, що вона не поїде.

І тому він хоче просто бути з нею цієї зими,

класти їй на подушку зібрані метеорити,

і спати з нею так, як пси сплять із дітьми —

щоби зігріти і щоби не розбудити.

І він говорить: хай буде так, хай буде без таємниць.

Хай буде так, — погоджується вона, рахуючи заметілі.

Мова їм потрібна лише для того, аби не наговорити дурниць.

Весело працює волинка серця в гарячому тілі.

На перевалі дим

+ + +

На перевалі дим

гусне після дощів,

але камінь і далі буде твердим

між вологих кущів.

З нього робили міста,

ним мостили мости,

але він і далі з землі вироста,

він просто мусить рости.

Мусить рости зі снігів,

мусить тонути в снігах,

як сліди мисливців і пастухів

на господніх вагах.

Мисливці виходять у ніч,

і пастухи гасять вогні,

лишається камінь — коштовна річ,

схована в глибині.

Так близько до темноти,

так глибоко, як мерзлота.

Хтось далі буде ладнати мости

і зводити міста.

Чоловіки сидять при столі,

збирають монет луску,

їм вибирати каміння з землі,

вигрібати його з піску.

Їм ловити рибу в ріці,

звірину в лісах.

І з’являється спокій наприкінці

у них в голосах.

Тиша стоїть між них.

За ними лежать поля.

Такий холодний-холодний сніг.

Така гаряча земля.

Заходь за мною в сніг

+ + +

Заходь за мною в сніг.

Тримайся міцно руки.

Я б вибрався звідси, якби я міг,

ніч рвучи на шматки,

пройшов би потойбіч зими,

вийшов би поміж димів,

заговорив би серце пітьми,

якби говорити вмів.

Але в цих снігах

горло п’є німоту,

і голос зривається, ніби птах,

що замерз на льоту.

Не переназвеш слова,

не перечекаєш час,

віра наша доти жива,

доки стосується нас.

Тримайся, тримайся руки,

ступай сліду слід,

доки холодні січневі зірки

обвалюються на Схід,

доки тепло полів

здіймається догори.

Нічого не чути. Немає слів.

Говори,

говори.

Зима приносить віру і спокій

+ + +

Зима приносить віру і спокій,

відточує виваженість і снагу.

Літери імені твого глибокі,

ніби перші сліди на снігу.

Вони тепер окреслено й чітко

ламають беззахисне покриття,

з наших імен і наших учинків

витворюючи наше життя,

змінюючи все докорінно й миттєво,

збиваючи зі стежок і доріг.

І кожна літера — ніби дерево,

чорним чорнилом випалює сніг.

Все, що знане й давно відоме —

читати дерева, ніби псалми.

Пишеться, пишеться без утоми

книга полів цієї зими.

Сонце гусне в гарячому інеї,

обпалена шкіра, і поза тим —

світла граматика твого імені,

якою пишуть подяки святим.

Не знаючи що це за мова і звідки,

хто збирав її в словники,

але пишуть подяки запеклі підлітки,

пишуть похмурі чоловіки.

Приходять в церкви і стоять там доти,

доки їх не покличуть звідтіль,

і співають, не знаючи, що таке ноти,

люблять, не знаючи,