Читати книгу - "Тамплієри"

за готовність іти до кінця, аби не оминути нічого,

за готовність віддати все, аби нічого не сталось.

Здавалося б, найпростіше — торкатися неможливого

+ + +

Здавалося б, найпростіше — торкатися неможливого,

слухати нечутне й зазирати в невидиме.

А ось стоїш серед цієї ночі під зливою

й боїшся почути, що він тобі говоритиме.

Бо раптом він скаже щось, від чого зробиться боляче,

і слова його виявляться несправедливими,

і не знатимеш потім, що робити поночі

під цими деревами, зірками й зливами.

Клени вгорі викреслюють свою готику,

і злива має зелену кров, немов каракатиця.

Так гірко торкатися того, що зникає від дотику,

гірше лише — не мати змоги торкатися.

Хай його слова будуть нічого не вартими,

але ніхто не вижене його з твоєї вулиці,

доведеться слухати, що він там співатиме —

серйозний, мов пес на ранковій прогулянці.

Здавалося б, неможливо все передбачити.

Здавалося б, не можна звикнути до цього протягу.

Зливи, мов жінки у вежах, засинають, ридаючи.

Дерева, як підлітки, виростають із власного одягу.

Стільки дощу не вмістить жодна весна

+ + +

Стільки дощу не вмістить жодна весна.

Добре було б пам’ятати всі імена.

Добре було б вчасно піти й не шкодувати, йдучи.

Добре було б уміти.

Я не вмію.

Навчи.

Але тепер ночі розмоклі, як сірники.

І обпікає дотик до твоєї руки.

Обпікає вуличне листя й нічні вогні.

Поясни, як ти дихаєш на такій глибині.

Добре було б тішитись, що все є таким, яким є.

Добре було б відчувати життя, розуміючи, що воно твоє.

Відчувати його, прокидаючись зранку і засинаючи уночі.

Добре було б не думати про тебе.

Я не вмію.

Навчи.

Але це повітря в травні — різке, як скло.

Я знаю: тобі заважає те, що з тобою було.

Я знаю, як ти боїшся серця свого.

Я знаю: насправді ти хочеш саме цього.

Стільки дощу — а його несе і несе.

Я знаю все, що потрібно тому, хто знає все.

Дерева над головою. Темрява на плечі.

Я знаю все.

Я готовий вчитися далі.

Навчи.

Ловити її, мов рибу, не відходити від води

+ + +

Ловити її, мов рибу, не відходити від води,

дивитись, як море викочує піску вогку руду.

Все почалося з того, що я прийшов за нею сюди.

Все закінчиться тим, що без неї я не піду.

Розгортається небо й світиться глибина.

Птахи малюють вгорі кола свої.

Я знаю цей світ напам’ять, до самого дна.

Єдине, чого я не знаю, — як піймати її.

Скільки часу на це пішло, скільки зусиль.

Птахи перегукуються між собою в своєму гурті.

Я б радо кинув усе й пішов звідсіль,

просто я нічого більше не вмію в цьому житті.

Я б радо подався з побережжя свого,

радо б забув гострі його краї,

але ті, кому я вірю, вчили мене лише цього:

ловити її, мов рибу, ловити її.

Я ніколи не мав жодних інших занять,

обравши одного разу з усіх умінь, —

уміння лагодити гачки, що на вітрі дзвенять,

щоб полювати на голос, полювати на тінь,

спостерігати, як ліпиться сонце з літніх годин,

як зима починає свій дивний танок,

спостерігати за місяцем, оскільки він один

впливає на рух океанів і голоси жінок,

впливає на їхні радощі і жалі.

Виснажена рінь. Вогка руда.

Хтось провів берегові лінії по землі,

щоби світ видавався складним, як морська вода,

щоби тебе виривало зі сну, щоби давались знання,

щоби припливи були запеклими, як бої,

щоби ти весь свій час, щоночі, щодня

ловив її,

потім відпускав,

потім знову ловив її.

Люби, люби своє ремесло

+ + +

Люби, люби своє ремесло,

коли життя відгороджується ровами,

і навіть про те, чого не було,

слід говорити простими словами.

Коли небо складається з холодних медуз

і птахи голосять, як панотці до парафії.

Що таке поезія? Поезія — це Ісус,

якого розпинають на хресті орфографії.

Коли серце тебе підіймає щодня

сурмою колоніальної армії.

Що таке любов? Любов — це щеня,

чий господар загинув в автомобільній аварії.

Воно тримається вірності, яка була,

і хоче вирватися на свободу,

і в клапанах твого серця потоки тепла

постійно змішуються з потоками холоду.

Світ солодкий, мов різдвяна кутя,

і зірки в кишені, як липкі цукати.

Смерть вигадав той, хто не любить життя:

йому просто потрібно було все зіпсувати.

Люби своє ремесло, люби.

Святі нав’язливі, як вуличні музиканти.

Те, що виросте з твоєї журби,

теж можна розспівувати в церквах, мов канти.

Ночі невидима течія.

Небо заповнює собою історію.

Я повторюю подумки твоє ім'я.

Ніхто не чує. Тому і повторюю.

Я танцюю, — говорить вона, — доки падає сніг

+ + +

Я танцюю, — говорить вона, — доки падає сніг.

Доки танцюю, — вона говорить, — доти тримаюсь усіх.

Доти небом нічним перекочується луна.

Доки вистачить снігу, я танцюю, — говорить вона.

І коли приходить зима і заживають ґрунти,

і небо стає сухим, ніби гортань,

торкайся поверхні світу, торкайся його висоти,

огортай його хворе горло найніжнішим із огортань.

Ти розмовляєш з вуличним снігом, мов із псом,

пояснюєш йому, як вибратися з безсонь,

радиш снігові, як не загубитися у снігах,

як стишити гнів і як побороти страх.

А сніг говорить, — доки вона танцює, буду іти,

торкатимусь обережно пташиних крил,

падатиму їй під ноги із засніженої висоти,

лишатимусь поруч із нею, доки вистачить сил.

І заважає летіти птахам, і заважає текти ріці.

Торкається її ліктів, лишає синці.

І тепер кожне слово її — перець на язиці.

Найгірше позаду.

Найголовніше в кінці.

ТАМПЛІЄРИ

1. Хто зможе вижити в середньовіччі?

Хто зможе вижити в середньовіччі?

Жінка спить на шрамованому