Читати книгу - "Одержимість"

треба знати міру. Того вечора ми так і не прийшли до спільного знаменника. Йому не вдалося переконати мене щось змінити в своїх поглядах, навпаки, після того, як він пішов, я закрилася в своєму сараї-студії і малювала, малювала… Мама знала, що чіпати мене немає сенсу, коли я закривалася і занурювалася в творчість, тато навпаки, напевно, був єдиним, хто підтримував мене на всі сто відсотків. Тому, мені ніхто не заважав тоді. Я малювала довго, навіть не пішла додому вечеряти, не робила домашніх завдань, мені просто не хотілося виходити в їх світ. У тій студії я тоді і заснула. Прокинулася лише вранці, коли мама стукала в двері. Я відчинила двері і побачила червоні, заплакані мамині очі. Вона нічого не сказала, просто так буденно сказала, що сніданок на столі і мені час до школи, бо я спізнюся. І ані слова про вчорашню розмову з психологом. Наче, нічого і не було. Але ввечері мене знову чекав цей доктор. Я весь день думала, як зробити так, щоб не засмучувати маму, адже я її дуже сильно любила, а вона мене. Ми ніколи не сварилися, просто тут наші погляди на моє малювання почали розходитися. Я сказала психологу, що хочу поговорити з мамою і вийшла з кімнати. Мамі я сказала, що я зроблю все, щоб вона тільки не сумувала, але нехай ніколи більше цього дядька в нашому будинку не буде. Мама знала, що сперечатися зі мною марно і погодилася. Більше в моєму житті ані психологів, ані психотерапевтів не було. Малювати я, звичайно ж, не перестала, просто стала менше афішувати те, чим я займалася. Для мами я була старанною донькою, допомагала по будинку, по господарству, а в школі я була старанною ученицею. Але насправді, я постійно читала про художників, ходила в художню школу, а вечорами і, навіть, по ночах сиділа в своєму сараї і малювала.

Якось я відправила кілька фотографій своїх робіт в один молодіжний журнал на конкурс. По дурості я підписалася своїм справжнім прізвищем. Минуло півроку, я вже й забула про той конкурс, але тут мене терміново викликав до себе директор нашої школи. Директора школи ми всі дуже боялися, і коли я зайшла до нього в кабінет, то ноги мої трусились, а з мене струмками тік холодний піт. Мені було моторошно і дуже страшно. І, хоча я знала, що нічого незаконного я не робила, мені все одно було не по собі. У кабінеті сиділа якась сувора дама з величезною зачіскою і пильно дивилася на мене. Коли я увійшла, вона запитала у директора, ніби мене не було поруч:

— Це вона?

— Вона. — спокійно відповів директор і кивнув у мій бік. — Проходь, Аню, сідай. Ось Галина Іванівна з МіськНО хоче з тобою поговорити.

Ноги у мене були ватними і мене не слухалися. Я залишилася стояти, в роті пересохло, і я не могла сказати ані слова.

— Аню, тут нам телефонували з одного молодіжного журналу, виявляється, що ти стала переможницею художнього конкурсу молодих художників в категорії «пейзажі». Ми тебе вітаємо! Ти наша гордість! От би побільше таких талантів. — сказала жінка, звертаючись вже до директора. — Редакція журналу не могла тебе знайти, бо ти не вказала своєї адреси, а тільки місто і прізвище. Тому вони вийшли на нас, а ми вже знайшли тебе за списками учнів школи. Тобі передали грамоту, ми хотіли вручити тобі цю грамоту на лінійці перед всією школою, але директор сказав, що ти занадто скромна і не любиш таких публічних дійств. Але це ще не все. Журнал всіх переможців вирішив нагородити поїздкою в літній табір в Болгарію. Ти бувала колись у Болгарії? Ні? Ну, от і добре, заодно подивишся на світ і всьому світу покажеш свій талант, нехай знають, які люди живуть в нашій країні і в нашому місті, тим паче, що табір цей організовує ЮНЕСКО для талановитих дітей з різних країн. Крім того, в цьому таборі буде ще один дуже відповідальний конкурс. Там вам доведеться малювати прямо в присутності комісії, тобто ви не будете малювати в студіях при закритих дверях. Вам буде дано завдання, і доведеться малювати, або, як кажуть художники, писати картини на публіці, після кожного дня здаючи роботи на ніч. Тож, ти підготуйся гарненько, відпочинь і морально налаштуйся і покажи їм, хто є хто!

Далі я погано пам'ятаю, все було як в тумані. Страх не пройшов, навпаки, він просто тоді трансформувався в стан, якого я не можу зараз передати. В очах стояв туман, голова закрутилася, я сіла за стіл і заплакала. Директор підхопився, дама побігла по воду, вони разом мене втішали і раділи тому, що змогли справити на мене таке враження цією новиною. Але ж я то розуміла, що це була реакція не на поїздку в Болгарію, про яку тоді мріяла мало не кожна радянська людина, це була реакція на визнання мого таланту. Визнання не просто вчителів малювання або художників з набережної, які просили, щоб я для них малювала пейзажі, а вони їх продавали під своїм ім'ям, тому що саме мої картини дивним чином продавались краще за інших на нашій набережній. Навіть із сусідніх селищ приїжджали до мене із замовленнями. Платили мені мало, але на фарби вистачало. Про гроші я тоді не думала, бо всі мої думки були зайняті тільки малюванням. А тут визнання міжнародного журі! Та ще й перемога в конкурсі. В той момент я вперше подумала про те, що зможу стати відомою і знаменитою. До цього моменту я ніколи не замислювалася ні про заробіток живописом, ні, тим паче, про якусь популярність. Мені було все одно, я просто любила і хотіла малювати. Для мене чарами було перетворення чистого аркуша паперу або полотна в блакитне море, в зелені дерева, в букети різнокольорових хризантем, в помаранчевий захід або в завзяту посмішку або ж, навпаки, в сумні очі. Ось що було для мене важливо. Але в один момент я захотіла стати відомою і знаменитою. Ось саме тоді в мені щось змістилося, і я зрозуміла, що стала зовсім іншою людиною, і назад дороги вже не буде. І я одразу зрозуміла, про яку одержимість говорив тоді психотерапевт. Але мені було все одно.

Я малювала з ще більшим натхненням, дико втомлювалася, спала по кілька