Читати книгу - "Одержимість"

годин. І, якщо, раніше я не відбраковувала жодної своєї роботи, то зараз я почала багато переробляти, знаходити вади, іноді я навіть в пориві якогось сказу різала полотна і спалювала ескізи і начерки. Було літо, мама працювала в санаторії, тато теж пропадав на роботі, тому нікому до мене не було діла. А я все малювала і малювала. Якість робіт росла, я це бачила і сама, та й люди замовляли все більше. І я почала підписувати свої роботи. Перекупникам і баригам я сказала: «Продавайте кому хочете і за скільки хочете, але ім'я моє на картини не замальовувати і собою не підписувати, інакше просто перестану для вас малювати…» І вони продавали вже МОЇ картини. Потім люди почали питати саме мене, шукали, замовляли у мене безпосередньо. У мене почали водитися пристойні гроші, і я стала впізнаваною в середовищі художників. Напевно, ще й це посилило в мені впевненість, що до мого зоряного часу було зовсім трохи. До табору в Болгарії залишалося зовсім небагато, а я просто валилася з ніг від втоми. Я погано пам'ятаю останні дні перед табором, це було, наче в тумані. Втома, літри кави, дурман в голові від запаху олійних фарб, грунтівок і розчинників. Я себе не шкодувала, настільки я хотіла бути кращою. Якби не мій молодий міцний організм, напевно, я б погано закінчила тоді. Але все якось обійшлося.

У табір я, дійсно потрапила, але втомлена і виснажена. Добре, що програма табору передбачала не тільки малювання, але і відпочинок на пляжах Сонячного берега, екскурсії в старе місто Несебар, Бургас, Поморіє. Один раз нас возили навіть у Варну і в Пловдив. А ще нас вивозили в гори на перевал, і ми малювали там будинки з черепичними дахами, возили нас і на трояндові поля, і ми малювали троянди. Голова крутилась від запаху троянд, ми купалися в пелюстках, що опадали, робили собі вінки або просто вструмляли рожевий бутон у волосся. Це був чудовий час. Заняття живописом були в тому таборі строго дозованими, що дало мені можливість трохи відновитися. Але, незважаючи на це, я прокидалася серед ночі і думала тільки про одне. Я бачила свої полотна, бачила їх на стінах різних галерей і виставок. Це було як наркоманія, як мана або, швидше за все, це була одержимість. Я, дійсно, була одержима живописом. Не знаю, чи добре це було, чи ні, але зараз мені стає страшно, коли я згадую ті моменти. Тоді я не усвідомлювала, що піднімаючись до вершин мистецтва, я, насправді, опускалася, як особистість. Але, в той час я просто думала лише про одне. Я мріяла стати великим художником…

Так пройшли два тижні в таборі, я особливо ні з ким не здружилася, хоча дружити зі мною хотіли багато. Пацани мені постійно приносили свіжі польові квіти, вони навіть конкурували між собою за право отримати від мене знак уваги, але я на них не реагувала, я сприймала їх не більше, ніж майбутніх конкурентів на конкурсі. Через цю одержимість у мене не було тоді ані друзів, ані подруг, та вони мені були і не потрібні. Я не лягала спати, якщо під подушкою в мене не було якогось пензля, як талісмана. Але ось настав час конкурсу. Нам дозволили кожному самому вибрати сюжет і тему картини. Змагалася я в категорії «пейзажі». Для конкурсу нам був даний тиждень, рівно сім днів для виконання роботи. Розмір картини повинен був бути у всіх однаковий, нам видали натягнуті полотна, і ми почали роботу. Це було щось. Такого адреналіну я не відчувала жодного разу до того моменту. Фарба лягала рівними мазками, перетворюючи сіре полотно в різнобарвний пейзаж. Вийшло море, захід сонця, сосна на мисі, як тоді в дитинстві на першому моєму малюнку. Я дивилася і плакала. Я згадала дитинство, згадала, як я на колінах повзала навколо свого першого малюнка на набережній нашого міста, згадала маму, яка плакала, переживаючи за мене, що б я, бува, не збожеволіла зі своїм живописом. Картина виходила дуже непогана, але в ній не вистачало, як мені здавалося, життя. Море було красивим, але статичним, не живим, а мені хотілося, щоб всі бачили в морі хвилі, відчували вітер і аромат водоростей, чи вітер з моря, чи запах висушеної південним сонцем лаванди, якщо вітер дув з берега. Я все додавала фарб, намагаючись вселити в картину душу, підправляла дрібні деталі, вирівнювала нерівні мазки і штрихи. Я була так захоплена роботою, що не помітила, як пролетів цей тиждень. Потім була виставка робіт. Наші картини без рам, такою була умова конкурсу, розставили на набережній старого Несебара, повз ходили люди, звичайні туристи, місцеві, та всі, хто був тоді в тому місті. Журі придумало, що оцінювати наші картини повинні звичайні люди, далекі від мистецтва, а не професійні художники. Був організований свого роду аукціон наших картин. Біля кожної картини стояли запечатані скриньки з прорізами для грошей, хто більше збере грошей, той і переможець. Ну, так і вийшло, що моя картина зібрала грошей більше рази в три, ніж та, що зайняла друге місце. Мало того, потім цю картину купив якийсь багатий дядько за великі гроші. Але тоді був Радянський Союз, а радянським людям таке поняття, як гроші було диким, бо жили ми тоді при соціалізмі, де все є і нічого не бракує, і через це, як мені пояснили, гроші, виручені від продажу наших картин і від усього аукціону підуть до Фонду миру. Та мені взагалі були не потрібні ці гроші. Я тоді зрозуміла одне, що я на правильному шляху, що живопис — це моє життя, і що це назавжди.

Я повернулася додому з тріумфом переможця, мене показували по телебаченню, запрошували на радіо, писали зі мною інтерв'ю в журнали і газети, в МіськНО мені сказали, що зроблять все, аби я і далі писала картини і розвивалася, як художник. Навіть пообіцяли організувати персональну виставку моїх робіт. І я сама почала вірити в те, що я стаю зіркою. Ні, у мене не було зоряної хвороби, я цим ніколи не страждала, я навіть не показувала нікому грамот і кубків з різних конкурсів, ніколи не хвасталася своїми перемогами. Я просто закривалася вечорами в своєму сараї і малювала. І це були найкращі часи. Тоді я зрозуміла, що якщо щастя і існує, то лише там, де ти можеш займатися улюбленою справою.