Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Дідусь мій (з боку мами) Шандурський Іван Антонович, 1877 року народження, родом із села Бубнівка, що за 25 км від Волочиська Кам`янець-Подільської губернії (пізніше Проскурів обласний центр, а потім Хмельницька область). У дідуся було 3 сестри і 2 брати. Бабуся (з боку мами) Ковальська Агафія Никодимівна, 1887 року народження, родом із села Зелене, що приблизно за 20 км від Волочиська. Побрались вони приблизно в 1903 році. Жили в селі Криштопівка, де купили землю (8 десятин), побудували дім (поряд із селом Зеленим). Було у них шестеро дітей: Генріх, 1904 р. н., висланий на Камчатку в 1930 р., пропав безвісті; Антося і Юзефа померли до революції 1917 р., Марія, 1909 р. н. (моя мама), померла 1980 р., Броніслава, 1912 р. н., померла 1970 р. на чужині, Маргарита, 1914 р. н.

Так ось мого дідуся розкуркулювали тричі. У них були: один кінь, дві корови, одна свиня, кури, гуси, качки, собака і кішка. Хліба до кінця року завжди не вистачало. Будинок (з розповіді тьоті Рити) був великий: кімната (зала), кухня і комірчина; у дворі: повітка, стайня, курник. Перший раз прийшли місцеві хлопці–комсомольці на чолі з уповноваженим РВК (райвиконком) і забрали борошно, зерно, крупу, картоплю і все інше, що могло вживатися для їжі, разом з усією живністю. Коли ж прийшов голод для всієї цієї сім’ї, прийшли вдруге. Марно понишпоривши по двору, вирішили побити мисник (глиняні миски та горшки, поставлені на полиці–шафі біля печі). Втретє, не мудруючи лукаво, вирубали молоденький вишневий сад з 15–20 вишень, що за будинком. Вкинули дідуся з бабусею на сани і повезли на станцію для відправки у Сибір. На цей час, правда, залишилась сама Рита, бо Броня та Марія повиходили заміж, а Генріх безслідно зник. Якщо взяти до уваги те, що дідусь був призваний в армію ще у 1-шу світову війну, (відвоювавши 3 роки і одержавши два «Георгія», продовжував уже воювати за владу Рад до 1921 року в якості 1‑го номера гарматної обслуги Червоної Армії), то може бути, читачеві цих рядків трохи відкриється уся трагічна колізія, що зустріч наша в селі Вербівка це була перша зустріч сім’ї, роду, яка стала можливою в цей передвоєнний час[5].

Зустріч найближчих людей, які змінили свої імена, по батькові, національність та всі інші біографічні графи, щоб якось вижити, зберегтися, проіснувати. Кілька разів дідусь з бабунею втікали з заслань. Коли нарізно, коли разом. Їх ловили, робили більш жорстоким режим утримання, а вони знову тікали. Їхня дочка Маргарита, дівчина шістнадцяти літ, втікала з-під Котласа взимку з по-справжньому російськими снігами та морозами і добралася до Одеси. Через багато літ (в 1986 р.) вона мені розповідала про цей жах, страхіття.

Працювала в порту в якихось харчевнях без паспорта, без імені, прізвища, щогодини чекаючи, що спіймають. Познайомилась з матросом військового корабля Микитою Ткаченком. Наплела йому про себе такого, що й зараз не пам’ятає. Лише після другої дитини розповіла, хто вона. А Микита, комуніст, працівник райкому партії м. Ростова, буквально заревів, охопивши голову руками, і взяв з неї слово, що вона більше ніколи не буде йому розповідати про себе. Потім він секретар райкому. Під час війни на фронті, двічі приходили тьоті Риті похоронки. Просто неймовірно. Повернувся він не поранений, цілий і здоровий. Працював спочатку керівником найбільшого радгоспу на Дону, потім завідуючим відділенням того ж радгоспу, завідував молотильним током, був начальником охорони, сторожем, а потім від надмірного пиття помер.

Зустріч у Вербівці намітила якісь віхи в подальше життя. Дідусь, втікши з заслання трохи пізніше, ніж його дружина (яка знайшла притулок у Броні), не вважав за потрібне з`являтися в рідних краях, а тим більше у своїх дітей, щоб не ускладнювати їхнє життя. Він дійшов до Брянська. Завдяки добрій людині (військовому лікарю–ветеринару), влаштувався на роботу вантажником в магазин–гастроном. Через деякий час став там же продавцем, завідуючим магазином–гастрономом, і перед війною, у 1940 році керуючим Брянським міськгастрономторгом. Судячи з усього, голова у діда була на місті. Нагледів він у передмісті Брянська будинок. Ось і приїхав він до Броні (наперед обговоривши це з дітьми, що зосталися), щоб забрати свою дружину (мою бабусю). Спочатку вона мала поїхати і подивитися цю садибу, а потім вирішити: купувати не купувати. Поїхали дідусь з бабусею весною, в березні місяці. Треба ж такому статися, що в цей час Десна розлилась більш звичайного, будинок підтопило і бабуся дала відбій. Приїхавши, вона розповіла, що вирішили вони підшукати будинок на узвишші. А незабаром прийшов 1941 рік. Війна. Бабуся в окупованій Україні, а дідусь невідомо де.

І знову повертаюсь спогадами у заводське селище Волочиського цукрозаводу. На той час уже стало модно обов’язковим обладнувати в квартирах, де були діти, червоні куточки. Куточок називався так тому, що він, як правило, розміщувався в кутку кімнати. На відведених 2–3 метрах площі стін, які сходилися, розміщувався портрет Леніна і, звичайно, Сталіна. Навколо них навішувались різні червоні стрічки, прапорці, вирізки з газет, журналів, картинки Кремля, зірки та зірочки і т. д. і т. п. Діти засвоювали назви, терміни, нові слова скорочення типу КІМ, МОПР, Осовіахім, Ворошиловський стрілець, Комінтерн. Формувалась свідомість онуків дідуся Леніна та дітей дорогого батька Сталіна.

Помітне місце в нашому дитячому побуті займали прикордонна застава та самі прикордонники. Ми їх знали, як мовиться, в обличчя. Але вже, якщо вони нас знали, то зсередини. Не доводиться і говорити тут, що заповітним бажанням для нас, хлопчаків, було допомогти прикордонникам спіймати шпигуна. І допомагали, і «ловили». Варто було зустріти незнайомого чоловіка, жінку, як знаходились найбільш спостережливі і негайно повідомляли. Де знайти прикордонника, ми знали краще від дорослих. Для цього не треба було бігти на заставу. Так ми росли, вчились викривати