Читати книгу - "Завтра буде вчора, Мар'яна Доля"

У неділю ввечері  він мені зателефонував. Не знаю, звідки узяв номер мого мобільного — підозрюю, тут не обійшлося без любої сестриці. 

 — Привіт? Чим займаєшся? — спитав так просто, наче ми були сто років як знайомі.

 — Пакую сумку. Завтра о п’ятій ранку маю їхати на навчання, — відповіла я.

 — А може, сходимо десь прогуляємося?

Я мовчала. Гарячково думала — що він у мені знайшов? Старший за мене, такий привабливий, талановитий, душа компанії… А я — в порівнянні з ним “сіренька мишка”. Тут має бути якийсь підвох… Так, ви правильно подумали — я людина від природи недовірлива і песимістична. Але не варто скидати з рахунку те, що усе-таки Юра дуже запав мені в душу. І мені було просто приємно, що от він шукає зустрічі саме зі мною, а не з якоюсь іншою дівчиною — а в Марічкиній компанії були і набагато вродливіші, і більш розкуті…

 — Тільки недовго, — попередила я.

 — Та нема питань…

Надворі погода була кепська — відлига, під ногами чвакала мокра снігова каша. Юра повів мене  до кафе-бару, запропонував випити вина, але я відмовилася — голова ще після учорашніх посиденьок була важкою. Зупинилася на каві та тістечку. Отак ми сиділи, слухали музику, пили каву, теревенили ні про що… І раптом я збагнула, що мені не доводиться напружуватися, хвилюватися, щоб не ляпнути чогось зайвого, як це часто бувало, коли спілкувалася з новою людиною. Навпаки, розмова текла невимушено, ніби сама по собі. Виявилося, що нам подобаються одні й ті ж самі фільми, книги, музика… Незважаючи на різницю в віці, у нас були схожі життєві ідеали та переконання. Я подумала пізніше, коли вже лежала в ліжку та обмірковувала подробиці цього побачення — невже таке буває насправді, що ти неждано-негадано зустрічаєш  споріднену душу, людину, поряд з якою тобі тепло і затишно? 

Коли він мене проводжав додому, то, увійшовши в під’їзд, де, як завжди, хтось викрутив лампочку, подав руку, і пішов по сходах першим, а я слідом за ним, відчуваючи, як із його долоні в мою ніби перетікає невідомий струм, і це так мене бентежило, що я спотикалася майже на кожній сходинці.

 — Все добре? — спитав він, коли ми нарешті піднялися на наш поверх.

 — Так, — пробелькотіла я. Тут теж було напівтемно, тільки крізь вікно на сходовому майданчику падав відблиск вуличного ліхтаря.

 — Мені тебе не вистачатиме, — сказав він, нахилившись до мого вуха, і від його голосу  я аж уся  затремтіла.

Знаю, що ця фраза надто банальна, але так було насправді, я нічого не придумую для красного слівця.

Його губи торкнулися моїх, але лише на мить.  Потім Юра легко провів кінчиками пальців по моїй долоні, яку досі тримав у своїй руці.

 — Я завтра тобі подзвоню, добре?

Мені здалося, він посміхається. 

 — Але мушу тебе попередити, — раптом вирвалося в мене, — я не така, як ти про мене думаєш!

 — А що я про тебе думаю?

Я мовчала, опустивши голову і роздивляючись мерехтіння тіней у квадраті світла, що падав з вікна до моїх ніг. 

 — Слухай, мала, не забивай голову різними дурницями, — сказав він, обійняв мене і поцілував уже по-справжньому.

І я втратила здоровий глузд...

***

Інакше неможливо пояснити, чому протягом того тижня я існувала, немов у тумані,  і оживала тільки у вечірній час, коли він набирав мій номер. Я тоді виходила в коридор, щоб дівчата-сусідки не заважали нашій розмові, і, стоячи біля вікна, могла годинами слухати його голос. Він заколисував, гіпнотизував, заворожував… Я відчувала, як пливу на теплих хвилях південного моря, а над моєю головою — темно-синє небо із розсипом величезних зірок, як буває тільки на картинках в інтернеті. Але я бачила те все наяву, стоячи в обідраному,  убогому коридорі гуртожитку, де по ногах гуляли протяги, а з кімнати номер сімсот вісім долітав важкий рок…

Наступної п’ятниці я втекла з останньої пари і прямо-таки побігла на автостанцію. Батьки не чекали мене цього вікенду — я зазвичай приїздила додому раз на два-три тижні, коли в мене закінчувалися продукти. Але тепер то було занадто довго.

Юра зустрів мене на автостанції, бо я зателефонувала йому і сказала, що їду. Він, без довгих розмов,  повів мене до своєї орендованої квартири, у якій, щоправда, було досить затишно, як для житла запеклого холостяка. 

Мої очі мимоволі видивлялися ознаки присутності тут іншої жінки, але ніде нічого підозрілого не трапилося. 

 — Ти, мабуть, голодна? — спитав Юра. — Зараз картоплі підсмажу.

Картоплю він різав великими шматками і обсмажував у великій кількості олії до рум’яної скоринки, обережно перевертаючи виделкою і посипаючи якоюсь приправою, від чого по кухні полинув запаморочливий аромат. Потім так само методично заварював чай — споліскував фарфоровий чайник окропом, клав туди заварку, першу воду зливав, тоді ще якось чаклував, додавав лимон… Я тільки сиділа і спостерігала за всім цим дійством. У мене було таке враження, що все це відбувається зовсім не зі мною, а з кимось іншим…

І все, що сталося потім, теж залишило таке саме відчуття. Було дивно, було хвилююче і ніжно, але в глибині душі панувала все та ж відстороненість — ніби справжня я просто спостерігаю десь збоку за двома сплетеними в обіймах чужими тілами. І було трохи соромно, наче я підглядаю і не маю куди подітися. 

Ну так, я знаю, що ви думаєте, читаючи ці рядки — та вона, мабуть, трохи того… Не завадило б перевіритися у психіатра… 

Ха, після того, що я розповім далі, у вас ще не раз і не два з’являтиметься така думка. Але що я можу вдіяти? Зрештою, коли моя розповідь видасться геть неправдоподібною, завжди можна закрити цю книгу та почитати щось інше.

***

Отже, ті вихідні я провела у Юри, і ніхто з моїх рідних та друзів навіть не здогадувався, що я ночувала не в університетському гуртожитку, а в хлопця, з яким бачилася до цього лише двічі. Якби моя мама про це дізналася, вона була б вельми здивована. Та ми виявилися вправними конспіраторами, і, хоча я приїздила до Юри кожної п’ятниці, крім тих вихідних, котрі мала все-таки присвячувати сім’ї - нас ніхто не бачив разом. Тому величезною несподіванкою стало, коли ми в супермаркеті, куди удвох вийшли за покупками, зустрілися з моєю сестрою.