Читати книгу - "Чужим життям, Ганна Зюман"

Я прокинулася від того, що хтось безжально лоскотав мій ніс.

Чхнувши, розплющила очі.

Виявити себе у зовсім незнайомій кімнаті для мене було не вперше. Якщо я влаштовувала вечірку, то де вона закінчиться — навіть припустити ніхто не міг.

Це особливо доводило до сказу мого законного, але мало хвилювало мене. Життя коротке, а моє життя особливо коротке.

— Де це я? — запитала в порожнечу, але мені ніхто не відповів.

Довелося вставати та оглядатися. Помацавши різьблені меблі під старовину і стіни, обшиті таким же різьбленим дубом, я присвиснула:

— Відмінна імітація. Все наче справжнє, навіть вікна, навіть вид за вікном. Стоп! Як краєвид за вікном?

Я розкрила стулки вікна, і морозне повітря вдарило в обличчя. За вікном височіли фортечний мур з господарськими будівлями.

Нічого собі інсценування! А як холодно. Куди ж це мене занесло?

Обійшовши ще раз кімнату, зупинилася біля дзеркала та ахнула.

Це що за лякало на мене дивиться?

На мені була довжелезна нічна сорочка із рюшами. Такі носила моя прабабуся і стверджувала, що пристойні леді мають спати саме у такому жаху.

А ще на мені був, мамо рідна, чіпець! Справжнісінький чіпець.

Зірвавши це непорозуміння зі своєї голови, я кинулася на пошуки власних речей. Речі знайшлися, щоправда, поруч із ними лежала сукня.

Хтось хоче, щоб я взяла участь у цій безглуздій середньовічній постановці?

Не дочекаєтесь!

Знявши нічну бабчину сорочку, ахнула в черговий раз.

На мені були панталони.

Справжні!

Ні, ну це вже в жодні ворота не лізе. Мій гнів перейшов у регіт.

Гаразд чіпець, але панталони. Наді мною точно хтось вирішив пожартувати. Тільки ось дулю вам, а не мене у рюшах.

Мужньо стягла з себе панталони і вдяглася у свій одяг.

Благо сумочку не стягнули, і я змогла нормально розчесатися і навіть нафарбувалась.

Зараз піду жартівників шукати, а потім морди бити.

Попри те, що зазвичай побитою буваю я сама, бити, і навіть добре бити, я вмію.

З дитинства, завдяки батькові, займалася карате і не соромилася при нагоді заїхати в якусь сильно нахабну пику. Жаль, що з законним мої вміння були марними: якби я застосувала хоч один прийом проти нього, він би мене просто закопав, причому живцем.

У коридорі було порожньо, і я вкотре вразилася якістю інсценування.

Навіть електропроводки ніде не було.

Але брати участь у цьому шоу я не мала жодного бажання.

— Сандре! Твою матір! — закричала я. — Ти де? Я вже нагулялася. Додому хочу. Я не збираюся брати участь у цій середньовічній виставі. Сандре!

Кабінет графа Йогана Форнскі

Графиня влетіла в кабінет і з шумом зачинила за собою двері:

— Йоган, вона прокинулася!

— Чудово, люба. Але чому ти така стривожена? Тепер ми зможемо з нею поговорити та все з'ясувати.

Жінка похитала головою:

— Любий, вона одягнулася у свій дивний одяг, ходить замком і шукає герцога, — граф здивовано глянув на дружину, але та, заперечуючи, виставила вперед долоню. — Це ще не все. Вона кляне герцога, на чому світ стоїть, а наш конюх сказав, що навіть він таких слів не знав, які ця леді вживає. Слуги бояться показуватись їй на очі, — графиня на мить завмерла, — і зараз вона, здається, йде сюди.

У цей момент граф справді почув, як недалеко від дверей почулося грізне:

— Сандре, якщо ти зараз не вийдеш, я тобі все, що висить, повідриваю.

Граф перелякано ковтнув, але тут же взяв себе до рук:

— Кохана, все ж таки це неввічливо — змушувати гостю шукати господарів.

Коридор замку

Двері широко відчинилися прямо перед моїм носом, і мені назустріч зробив крок мужик, виряджений відповідно до епохи постанови.

— Міледі, дозвольте представитися, граф Йоган Форнскі, господар цього гостинного притину.

— А ось і головний жартівник! — зраділа я.

Зробила широкий крок назустріч і з усього розмаху заїхала рядженому в ніс. Добре, що мої сто вісімдесят вільно це дозволяли.

Кабінет графа Йогана Форнскі

Чоловік напівлежав у кріслі, тихо стогнучи. Його дружина, або ким вона йому там по ролі доводилася, бігала навколо, з острахом поглядаючи на мене.

— Не треба так на мене дивитися, — не витримала я, — я вже перепросила. Мені справді шкода, що все так вийшло.

— Ми розуміємо, — пролепетала дружина рядженого, а той продовжив стогнати.