Читати книгу - "Пригоди Саїда, Гауф Вільгельм"

Але вранці, гарненько помізкувавши про те, що сталося, він послав своїх пакувальників вистежити, де ховається втікач. Довго й марно шукали вони, нарешті один повернувся й сказав, що бачив, як Саїд вийшов з мечеті й рушив до караван-сараю. Але його не впізнати, він гарно вдягнений, у розкішному тюрбані, при ятагані й шаблі.

Почувши таке, Калум-бек вибухнув лайкою.

— Він обібрав мене й на мої гроші одягся! — вигукнув він. — Нещасна я людина!

Калум побіг до наглядача варти, а той знав, що купець — родич Месура, хранителя скарбниці каліфа, тож купець легко домігся од доглядача, щоб він відрядив кількох стражників і наказав їм арештувати Саїда. Саїд сидів у караван-сараї і, заприязнившись із якимось купцем, спокійно домовлявся з ним, що той забере його до рідної Бальсори. Зненацька на нього наскочило кілька людей, і, хоч як він пручався, зв'язали йому за спиною руки. Він запитав, що дає їм право на таке насильство, вони відповіли, що діють за наказом як свого начальника, так і його, Саїда, законного хазяїна й пана Калум-бека. За хвилю підійшов і сам бридкий купець; знущаючись над Саїдом, засунув він руку йому в кишеню й на диво присутніх із переможним виглядом витяг калитку, набиту золотом.

— Дивіться! Ось скільки потроху натягав у мене цей мерзотник! — вигукнув він, і люди міряли презирливим поглядом упійманого злодія й обурювалися:

— Такий молодий, такий гарний і вже такий зіпсований! На суд його, на суд, хай провчать його кийками по п'ятах!

Саїда потягли до наглядача варти, а слідом за ними потяглася юрба людей усякого звання і стану.

— Дивіться, це красень кликун з базару. Хлопець обікрав свого хазяїна й ушився; він украв двісті золотих! — репетувала юрба.

Наглядач варти зустрів пійманого похмурим поглядом. Саїд хотів було сказати кілька слів на своє виправдання, але суддя наказав йому замовкнути й вислухав тільки пузатого купця. Той подав як доказ калитку. Суддя запитав, чи ці гроші украдені в нього…

Калум-бек заприсягся, що це так, і хоча за допомогою кривоприсяги він і привласнив чуже золото, але красеня кликуна, якого цінував у тисячу золотих, йому не повернули, бо суддя сказав:

— За законом, який лише кілька днів тому з волі каліфа, мого повновладного володаря, став іще суворіший, кожна крадіжка, що перевищує суму в сто золотих і вчинена на базарі, карається довічним вигнанням на пустельний острів. Цей злодюжка впіймався дуже вчасно; він саме доповнить до двадцяти число таких самих молодців, як він. Завтра ми посадимо їх на баржу й повеземо в море.

Саїд був у розпачі, він благав вислухати його, дозволити йому сказати бодай слово каліфові, але ніхто не хотів і чути його. Калум-бек, який уже шкодував, що дав клятву, тепер заступався за Саїда, але суддя зупинив його.

— Ти одержав своє золото, тож угамуйся, йди собі додому й поводься чемно, коли ж ні, я візьму з тебе штраф по десять золотих за кожне слово, сказане мені всупереч.

Здивований Калум замовк, суддя подав знак, і нещасного Саїда повели.

Його кинули в похмуру сиру в'язницю, де валялися на соломі дев'ятнадцять бідолах. Вони зустріли свого товариша по недолі грубими глузуваннями і лайкою на адресу судді й каліфа. Як не жахала Саїда доля, як не лякала думка про заслання на пустельний острів, він таки знаходив розраду в тому, що вже завтра вийде із цієї клятої в'язниці. Але він дуже помилився, думаючи, що в морі буде краще. Всіх двадцятьох злочинців кинули в трюм, де не можна було стояти на весь зріст, вони пхали один одного й билися за краще місце.

Підняли якір, і Саїд гірко заплакав, коли баржа, яка везла його геть од батьківщини, захиталася на хвилях. Тільки раз на день їм давали окраєць хліба, пригорщу овочів і ковток прісної води. У трюмі стояла така темрява, що кожен раз, коли ув'язнених годували, доводилося приносити свічки. Майже через день хтось умирав, такий спертий, нездоровий дух стояв у цій морській темниці; Саїда рятувала тільки молодість і міцне здоров'я.

Два тижні були вони вже в морі, і ось одного чудового дня вітер збивав чимраз вищі хвилі, і на кораблі зчинилася страшенна біганина й метушня.

Саїд здогадався, що починається буря; він навіть був цьому радий, сподіваючись, що нарешті попрощається з життям.

Баржу дедалі сильніше гойдало на хвилях, і нарешті вона з жахливим тріском сіла на мілину. У трюм долинало ревіння вітру, з палуби долітали зойки і крики. Нарешті все затихло, але тут хтось із в'язнів помітив пробоїну, крізь яку вода вливалася в баржу. В'язні заходилися стукати в люк, але ніхто не озивався. Коли води помітно побільшало, вони налягли на люк і гуртом виламали його.

Засуджені піднялися на палубу, але там не було ні душі. Весь екіпаж урятувався на шлюпках. Багато в'язнів уже втратили надію; буря лютувала дедалі сильніше, баржа тріщала й опускалась у воду. Кілька годин провели вони ще на палубі й, знайшовши сякі-так харчі, востаннє поїли; потім зірвалася ще сильніша буря, баржу зняло зі скелі, на якій вона сиділа, і розтрощило.

Саїд ухопився за щоглу, і не відпустив її й тоді, коли баржу вже рознесло на друзки. Його жбурляло з боку в бік, але він гріб ногами й тримався на хвилях. Так плив він уже з півгодини, увесь час наражаючись на смертельну небезпеку; раптом у нього з-за пояса випала сопілочка на золотому ланцюжку, він захотів перевірити її ще раз: раптом вона видасть звук.

Однією рукою він міцніше вчепився за щоглу, другою підніс дудочку до губ, подув, і цієї миті пролунав ясний дзвінкий звук. Буря відразу затихла, хвилі вляглися, наче їх хтось полив олією. Тільки-но він зітхнув із полегкістю й вирішив оглянутися, чи не забовваніє десь земля, як щогла під ним дивним чином розбухла й ні з того ні з сього заворушилась, і, не встиг він перелякатись, як відчув, що сидить верхи не на колоді, а на величезному дельфіні; якусь мить він плив, тремтячи від страху, а тоді, переконавшись, що дельфін мчить хоч і швидко, але спокійно й упевнено, приписав свій чудесний порятунок срібній дудочці і добрій феї та голосно подякував їй за допомогу.

Мов вітер у полі, мчав хлопець по хвилях на своєму чарівному коні, і ще не встигло завечоріти, як він побачив землю й широку ріку, в яку відразу ринув дельфін. Угору проти течії плисти було важче, і, щоб не охляти, Саїд, пригадавши, як у таких випадках знаходять у старих чарівних казках якусь магічну штукенцію, дістав дудочку, голосно й весело заграв на ній і вирішив смачно поїсти. Риба миттю зупинилась, і з води виринув стіл, такий сухий, наче він тиждень стояв десь на осонні, і весь заставлений смачними наїдками. Саїд накинувся на їжу, адже поки він був під арештом, годували його мало й кепсько. Натоптавшись, він голосно подякував, стіл пірнув у воду, а Саїд поплескав дельфіна по боку, і той зараз же знову поплив угору проти течії.

Вечоріло, коли Саїд розгледів ген-ген велике місто, мінарети якого, як йому здалося, скидалися на багдадські. Думка про Багдад не надто його потішила, проте хлопець твердо вірив у добру фею й був переконаний, що вона й надалі вбереже його від підступу мерзенного Калум-бека. Осторонь, приблизно за версту від міста, біля самої річки він зауважив чудовий заміський палац, і на превеликий його подив риба попливла до цього палацу.

На даху стояло кілька ошатно вдягнених чоловіків, а на березі безліч служників, усі дивилися в його бік і плескали руками від здивування. Дельфін зупинився біля мармурових сходів, які спускалися від заміського палацу до річки, і не встиг Саїд ступити на берег, як він безвісти зник. Кілька служників із сухим одягом поквапилися вниз і від імені їхнього пана запросили Саїда піднятися. Він швидко переодягся і пішов за служниками на дах, де його зустріли троє, один із них, найвищий і найгарніший, привітно посміхаючись, звернувся до нього.

— Звідки ти, дивний незнайомцю? — спитав він. — Ти приборкуєш риб морських і правиш ними не гірше, ніж умілий вершник бойовим конем. Хто ти — чарівник чи така ж людина, як і ми?

— Пане мій, — звів голос Саїд, — останні дні мені було не з медом, та коли вам цікаво, я про все розповім.

Він почав свою розповідь і виклав трьом слухачам свої халепи з того дня, коли пішов із батьківської домівки, і до дня свого чудесного порятунку. Часто вони переривали його здивованими вигуками, захоплюючись його пригодами, коли ж він скінчив, господар палацу, який так прихильно його зустрів, сказав:

— Я вірю тобі, Саїде! Але ти говорив, що за перемогу в ратних змаганнях одержав ланцюжок і що каліф подарував тобі каблучку. Можеш ти показати нам те й інше?

— Обидва подарунки я зберігаю тут, коло серця, — сказав юнак, — я віддав би їх тобі тільки разом із життям, адже те, що я врятував каліфа від рук розбійників, я вважаю славним і прекрасним вчинком.

З цими словами він витяг з-за пазухи ланцюжок і каблучку й подав господареві будинку.

— Клянуся бородою пророка, це він, мій перстень! — вигукнув високий красень. — Великий візире, перед нами стоїть наш рятівник, обіймімо його.

Саїду здавалося, що він бачить сон, коли вони палко його обняли, але, отямившись, він упав ниць і сказав:

— Вибач, володарю правовірних, що перед твоїм обличчям я так вільно говорив, адже ти — Гарун аль-Рашид, славний багдадський каліф.

— Атож, я — каліф і твій друг! — відказав Гарун, — і з цього дня твоя сумна доля зміниться. Ти поїдеш із мною в Багдад, залишишся в моєму почті й будеш одним із найвірніших моїх порадників, — тієї ночі ти довів, що Гарун тобі не байдужий, а я не кожного з відданих мені слуг зважився б узяти на такий іспит.

Саїд подякував каліфові; він обіцяв залишитися в нього назавжди, але попросив дозволу спершу поїхати додому, до батька, що, певно, дуже за ним сумує, і каліфові це бажання здалося законним і розумним. Незабаром вони сіли на коней і ще до заходу сонця приїхали в Багдад. Каліф наказав відвести Саїду в палаці цілу анфіладу розкішних палат і, крім того, обіцяв дати наказ, аби для нього збудували прекрасну кам'яницю.

При першій звістці про те, що сталося, до Саїда зібралися його колишні товариші по зброї — каліфів брат і син великого візира. Вони обійняли його — рятівника дорогих їм людей — і просили стати їхнім другом. Однак вони оніміли від здивування, коли він сказав: "Я вже давно ваш друг", — і з цими словами дістав ланцюжок — приз за перемогу на змаганні — та нагадав про все, що відбувалося на арені.