Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

одному з цих будинків на узбережжі. Чого мені треба? Змінити місце народження? І разом із собою змінити й інших? Населити це місто, тепер безлюдне, мешканцями, яких би не гнітила убогість і скупість, людьми, вільними від злоби та люті, здатними насолоджуватися пишнотою цього пейзажу, як ті божества, які тут колись жили? Задовольнити свого внутрішнього демона, забезпечити йому безжурне життя й почуватися щасливою? Я використала зв’язки родини Айрот, людей, які поколіннями воювали за соціалізм, людей, які були на боці таких, як Пасквале та Ліла, не тому, що збиралася виправити всю неміч світу, а тому, що могла допомогти одній людині, яку любила, і мені здавалося, що неслушно буде цього не зробити. Хіба я зробила щось погане? Я мала залишити Лілу в біді? Ніколи, ніколи більше я й пальцем не поворухну заради когось. І я поїхала геть, щоб вийти заміж.

62

Весілля свого я зовсім не пам’ятаю. Кілька фотографій замість того, щоб оживити пам’ять, заморозили її навколо кількох образів: у П’єтро неуважний вираз обличчя, я маю сердитий вигляд, у розмитому силуеті матері все одно вгадується незадоволення. А може, і ні. Про саму церемонію я не пам’ятаю нічого, але пригадую довгу суперечку з П’єтро за кілька днів до одруження. Я сказала йому, що маю намір приймати пігулки, щоб не завагітніти, бо мені передусім потрібно спробувати написати ще одну книжку. Я була певна, що він мене підтримає. Натомість, як не дивно, він заперечив. Спершу він згадав про проблему легальності, адже пігулки ці офіційно ще не продавалися. Відтак сказав, що нібито вони шкодять здоров’ю, а тоді почав довго розводитись про секс, кохання і запліднення. Насамкінець пробурмотів, що, якщо людині припекло писати, вона все одно писатиме, навіть коли чекатиме дитину. Мене це прикро вразило, я розсердилась. Його реакція, на мою думку, не личила освіченому юнакові, який обрав цивільний шлюб, і я сказала йому це. Ми посварились. Коли настав день весілля, ми ще не помирились, він німував, а я була холодна.

Сталася ще одна несподіванка, яка не зблякла в моїй пам’яті: прийом. Ми вирішили одружитися, попрощатися з родичами і піти додому без усяких святкувань. Рішення це визріло на ґрунті аскетичних нахилів П’єтро і мого бажання показати, що я більше не належу до світу своєї матері. Але Аделе потайки перемішала нам усі карти. Вона затягла нас до своєї подруги – мовляв, щоб випити за молодих, а натомість ми з П’єтро опинилися посеред великого бенкету, влаштованого у вишуканому флорентійському домі, посеред значної кількості родичів сім’ї Айрот та всяких відомих осіб, які пробули там аж до вечора. Чоловік мій спохмурнів, а я розгублено питала себе, чому мені не дозволили запросити інших людей, крім батьків, братів і сестри, адже це було моє весілля. Я спитала у П’єтро:

– Ти знав, що так буде?

– Ні.

Якийсь час ми трималися разом. Але невдовзі він відкараскався від спроб своєї матері та сестри знайомити його то з тим, то з іншим гостем, отаборився в кутку разом з моїми родичами і весь час розмовляв тільки з ними. Спершу я, дещо роздратована, змирилася з тим, що ми застрягли у цій пастці, а потім розсмакувала ситуацію – мені сподобалося, що знані політики, авторитетні інтелектуали, молоді революціонери, навіть дуже відомий поет і один славетний письменник цікавляться мною та моєю книжкою і хвалять статті в «Уніті». Час линув, і я відчувала, що дедалі більше стаю частиною світу родини Айрот. Навіть свекор не відпускав мене від себе і зичливо розпитував, що я знаю про робітниче питання. Невдовзі навколо зібрався гурток людей – усі вони брали участь у дискусіях в газетах та часописах з приводу хвилі протестів, яка піднімалася по всій країні. І ось я стояла серед них, це було моє свято, і я опинилася в центрі розмови.

У якусь мить свекор став дуже хвалити одну статтю на сторінках часопису «Мондо Операйо», у якій, на його думку, дуже чітко й розумно окреслено проблему італійської демократії. На основі великої кількості даних у статті фактично показано, що, поки державна телерадіокомпанія, великі газети, школа, університети, судові органи день у день працюватимуть на зміцнення панівної ідеології, виборчі перегони будуть фактично сфальсифіковані, а робітничі партії ніколи не отримають достатньої кількості голосів, щоб дійти до влади. Кивки згоди, цитати на підтримку, згадки про ту чи ту статтю. Врешті професор Айрота вельми авторитетно назвав ім’я автора статті, і ще до того, як він його вимовив – Джованні Сарраторе – я знала, що ним є Ніно. Мене це так утішило, що я не змогла стриматись і сказала, що знаю його, покликала Аделе, щоб вона підтвердила своєму чоловікові і всім присутнім, яким незрівнянним є мій неаполітанський приятель.

Ніно незримо був на моєму весіллі, хоч фізично присутній не був, і, говорячи про нього, я відчула, що маю право говорити й про себе, про причини, з яких я почала цікавитися робітничою боротьбою, про потребу працювати на те, щоб ліві партії та парламентські фракції якомога швидше подолали запізнення в осмисленні фактичного політичного та економічного становища, і при цьому я цілком невимушено послуговувалась недавно засвоєними фразами. Я почувалась дуже розумною. Настрій покращувався, мені подобалося бути біля свекрів і слухати, як хвалять мене їхні друзі. Врешті, коли мої родичі несміливо попрощалися й втекли кудись, щоб дочекатися першого потяга, який довезе їх до Неаполя, я перестала злитися на П’єтро. Він, мабуть, це помітив, бо теж пом’якшав і всяка напруга між нами зникла.

Коли ми дісталися до свого помешкання й зачинили за собою двері, то відразу почали кохатися. Спочатку мені подобалося, але того дня мене чекала ще одна несподіванка. Мій перший хлопець, Антоніо, терся об мене швидко й пристрасно; Франко докладав великих зусиль, аби стриматися, але в певний момент виходив з мене з хрипом, або ж, коли надягав презерватив, раптом зупинявся, ставав немов важчим і притискав мене своєю вагою, сміючись у вухо. Натомість П’єтро трудився так довго, що мені здалося, наче це ніколи не скінчиться. Його удари були різкими й розміреними, і ця його монотонна наполегливість, а ще біль, який я відчувала в животі, поступово розвіяли насолоду, яку я відчувала спочатку. Від довгого зусилля, а може, і від страждання він весь спітнів, і поки я дивилася на його мокре обличчя та шию, торкалася його вологої спини, бажання моє геть вивітрилося. Але він того не помітив, далі з силою піднімався й