Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

У ліжку довго він не лежав, підвівся і пішов у ванну. Я чекала на нього кілька хвилин, але була втомлена і поринула в сон. Я прокинулася, здригнувшись, через годину і побачила, що до ліжка він більше не лягав. Я знайшла його в кабінеті за бюрком.

– Що робиш?

Він усміхнувся:

– Працюю.

– Ходімо спати.

– Іди, я зараз.

Я переконана, що завагітніла саме тієї ночі.

63

Коли я виявила, що чекаю дитину, мене просто накрила тривога і я зателефонувала матері. Хоч між нами були постійні конфлікти, за таких обставин потреба поговорити з нею переважила. То була помилка – вона відразу напосілася на мене. Хотіла тут-таки вирушити в дорогу, оселитися в мене вдома, допомагати, давати поради, або ж навпаки – забрати мене назад у наш район, повернути додому, довірити мене старій повитусі, яка допомагала при народженні всіх її дітей. Мені заледве вдалося укоськати її, я сказала, що стою на обліку в гінеколога, приятеля свекрухи, поважного професора, і що народжуватиму в його клініці. Вона образилася. Просичала: «Свекруха тобі рідніша, ніж я», – і більше не телефонувала.

Через кілька днів, натомість, озвалася Ліла. Після мого від’їзду ми зідзвонювалися вже кілька разів, але лише на кілька хвилин, ми не хотіли витрачати грошей; вона говорила веселим тоном, а я відповідала прохолодно. Вона іронічно питала, як мені живеться в заміжжі, а я серйозно розпитувала про її здоров’я. Цього разу я помітила, що щось не так.

– Ти ображена на мене? – спитала вона.

– Ні, чому б це?

– Ти нічого мені не сказала. Я дізналась лише тому, що твоя мати всім хвалиться твоєю вагітністю.

– Я впевнилась тільки недавно.

– Я думала, що ти приймаєш пігулки.

Я збентежилась.

– Збиралась, але потім вирішила не приймати.

– Чому?

– Бо роки минають.

– А книжка, яку ти маєш писати?..

– Потім буде видно.

– Не забувай.

– Зроблю все можливе.

– Мусиш постаратися.

– Спробую.

– А я пігулки приймаю.

– Значить, з Енцо в тебе все добре?

– Досить добре, але вагітніти більше не хочу ніколи.

Вона замовкла, я теж не сказала нічого. Потім вона заговорила знову і розповіла про те, як виявила, що вагітна, першого разу і другого. Заявила, що обидві вагітності були для неї прикрими. «Коли я завагітніла вдруге, – сказала вона, – я була певна, що дитина від Ніно, і, хоч мені було погано, я раділа. Але радієш ти чи ні, побачиш, тіло все одно страждає, йому не хочеться втрачати форму, усе це занадто болісно». І вона вела далі, змальовуючи вагітність дедалі чорнішими барвами. Про все це вона мені вже розповідала, але раніше в неї не було такого нав’язливого бажання втягти і мене у свої страждання, щоб я теж їх відчула. Схоже, вона хотіла підготувати мене до того, що на мене чекає, бо дуже хвилювалася за мене і моє майбутнє. «Життя іншої істоти, – сказала вона, – спочатку вмощується у тебе в животі, а коли потім виходить назовні, ти стаєш його заручницею, воно тримає тебе на поводі і твоє життя вже тобі не належить». Вона жваво описала кожну фазу мого материнства за зразком свого, висловлюючись, як завше, дуже красномовно. «Це так, немов ти сама створюєш собі тортури!» – вигукнула вона. І я зауважила, що вона й уявити собі не може, що вона – це вона, а я – це я, їй здавалося неможливим, що мої відчуття під час вагітності можуть відрізнятися від того, що відчувала вона, що мої почуття до дитини можуть бути відмінними. Вона була певна, що на мене чекають ті самі труднощі, а якщо раптом материнство принесло б мені радість, вона була готова сприйняти це як зраду – принаймні так мені здавалося.

Я більше не хотіла цього слухати, вона мене лякала, і я відвела слухавку від вуха. Попрощалися ми холодно.

– Якщо тобі від мене щось буде треба, – сказала вона, – дай мені знати.

– Гаразд.

– Ти допомогла мені, і тепер я хочу допомогти тобі.

– Гаразд.

Але та телефонна розмова зовсім мені не допомогла, а навпаки, породила неспокій. Я жила в місті, про яке не знала нічого, хоч завдяки П’єтро пізнала кожен його закуток, чого не могла сказати про Неаполь. Я дуже любила набережні, ходила туди на чудові прогулянки, але мені не подобався колір будинків, він псував мені настрій. Саркастичний тон місцевих мешканців – консьєржа нашого будинку, м’ясника, пекаря, поштаря – сповнював мене таким же сарказмом, і з цього народжувалася безпричинна ворожість. Зрештою, численні друзі моїх свекрів, такі приязні у день мого весілля, більше не показувалися, П’єтро теж не виказував наміру зустрічатися з ними. Я почувалася самотньою й слабкою. Купила кілька книжок про те, як стати ідеальною матір’ю, і готувалась до материнства зі звичною для мене старанністю.

Минали дні й тижні, але, як не дивно, вагітність не стала для мене тягарем, а навпаки, подарувала легкість. Нудота була незначна, я не відчувала слабкості в тілі, не погіршувався настрій, не було знеохочення. Я була на четвертому місяці, коли моя книжка здобула важливу премію, яка принесла мені ще більшу славу і ще трохи грошей. Я пішла отримати її, попри те, що політичний клімат таких відзнак не схвалював. На мене немов зійшла благодать, я пишалась собою, мене охопило почуття фізичної й розумової повноти, яка позбавила мене несміливості й зробила красномовною. Моя вдячна промова надто затяглася, я сказала, що почуваюся щасливою, як астронавти на білих просторах Місяця. Почуваючись у силі, через кілька днів я зателефонувала Лілі, щоб розповісти про премію. Я хотіла дати їй зрозуміти, що все йде не так, як вона передбачала, що все проходить гладко, що я щаслива. Я була така задоволена собою, що хотіла забути прикрощі, яких вона мені завдала. Але Ліла вичитала в газеті «Іль Маттіно» – тільки неаполітанські газети присвятили премії кілька рядків – цю мою фразу про астронавтів і, не даючи мені часу все розповісти, їдко її розкритикувала. «Білі простори Місяця, – іронічно сказала вона, – іноді краще мовчати, ніж говорити таку фігню». І додала, що Місяць – це камінь, просто один з мільярдів інших каменів, нічим від них не ліпший, тому краще дбати про те, щоб твердо стояти на ногах посеред усіх лих на