Читати книгу - "Найкраще в мені"

Але вона відчувала, як її сковує заціпеніння, і не могла поворухнутися.

— Я кохаю тебе, — промовила вона до порожньої кімнати, відчуваючи, як майбутнє відносить від неї, наче вітром відносить річковий пісок, — майбутнє, яке вже здавалося сном.

16

Мерилін Боннер стояла в кухні свого будинку на фермі й ліниво спостерігала за робітниками, що лагодили зрошувальну систему в саду під вікнами. Незважаючи на вчорашню зливу, дерева все-таки потребували додаткового поливу, і вона знала, що хлопці працюватимуть весь день, бодай і у вихідний. Вона дійшла висновку, що сад подібний до пещеної дитини — завжди потребує трохи більше уваги, трохи більше турботи — завжди йому мало.

Та справжнім двигуном її бізнесу була невеличка фабрика за садом, де виготовлялися різноманітні консерви й варення. По буднях там працювало понад десятеро людей, та на вихідних приміщення стояли порожні. Коли Мерилін збудувала фабрику, то в місті тільки й було розмов про те, що вона не може дозволити собі такої інвестиції. І, може, бували місяці, коли й справді було нелегко, але потроху кривосудці вгамувалися. Звісно, вона ніколи не розбагатіє на вареннях і желе, проте вона розуміла, що справи йдуть достатньо добре, аби перейти до дітей і забезпечити їм безбідне існування. Зрештою більшого вона й не хотіла.

Вона досі була вбрана в одяг, в якому ходила до церкви й на кладовище. Зазвичай вона одразу ж після повернення додому перевдягалася, та сьогодні

їй важко було зібратися з силами. Їсти їй так само не хотілося, і це теж було незвично. Хтось інший на її місці списав би таке на кволість, та Мерилін добре розуміла, що саме не дає їй спокою.

Відвернувшись від вікна, вона роздивилася кухню. Пару років тому вона зробила тут ремонт — а також у ванних, туалетах, більшості приміщень на першому поверсі, і їй спало на думку, що нарешті старий будинок на фермі став нагадувати дім батьків — і з віком це подобалося їй усе менше. Їй багато що не подобалося й багато з чим їй важко було змиритися, коли вона була молодшою й життя йшло шкереберть. Але ті роки, хоч якими тяжкими вони були, дечого її навчили. І незважаючи ні на що, вона мало про що шкодувала — хоч дехто у це й не повірив би.

Усе-таки її турбувало дещо, побачене ранком, і вона не знала, що з цим робити. Й чи взагалі варто щось робити з цього приводу. Завжди можна було вдати, що вона не розуміє, що відбувається, і вважати це буденною магією.

Та Мерилін на своїй шкурі навчилася, що не варто ігнорувати обставини — це може дуже й дуже нашкодити. Вона взяла до рук сумочку, зрозумівши, як зараз треба вчинити.

* * *

Кенді запхала останні коробки на заднє сидіння авто й пішла всередину, щоби забрати свого золотого Будду з підвіконня вітальні. Бридка статуетка, але їй подобалася, — з нею їй більше таланило, принаймні, приємно було в це вірити. Ця статуетка також була її страховкою — таланить з нею чи ні, вона збиралася якнайшвидше здати її до ломбарду, бо для початку нового життя гроші їй не завадять.

Кенді загорнула Будду в газету й заховала його до бардачка. Тоді відступила від машини на кілька кроків, щоби роздивитися пакунки. Дивовижно, як це всі її речі влізли до «Мустанга». Багажник ледве зачинявся, пасажирське сидіння було настільки завалене речами, що годі було у бокове вікно визирнути. Усі закапелки, усі закутки були забиті мотлохом. Серйозно, час зав’язувати з покупками в інтернеті. Треба буде купити більше авто, бо з цим швидкі втечі організувати буде усе важче. Звісно, можна було щось лишити. Скажімо, шикарну капучино-машину, але в такому містечку, як Орієнтал, без неї було не обійтися — не хотілося жити, як якийсь дикун у глушині. Часточка великого міста, так би мовити.

Хай там як, а речі вона зібрала. Увечері здасть зміну в «Тайдвотері», а тоді виїде на трасу й зверне на південь, як тільки доїде до головного східного шосе. Кенді вирішила перебратися до Флориди. Скажімо, про Саус-Біч вона чула багато хорошого, і, судячи з того, що їй казали, вона би там залюбки затрималася надовго. Звісно, вона такі речі й раніше собі обіцяла, та все-таки треба було, щоби все склалося, але ж може дівчина помріяти, правда?

Щодо чайових, то вечір суботи був клондайком, а от п’ятниця видалася не дуже — через це вона й вирішила відробити ще одну зміну. Починалося все шикарно — вона вдяглася у тісний топ й коротенькі шортики, і хлопці буквально кишені вивертали, аби привернути до себе її увагу. Але потім приперся Ейбі й усе зіпсував. Сів до столу, на вигляд хворий, як вуличний пес, та ще й спітнілий, наче з лазні, і десь півгодини витріщався на неї з тим своїм психонутим виразом обличчя.

Таке вона вже бачила — таке параноїдальне власництво — та Ейбі вдалося вийти у п’ятницю на небачений досі рівень. Для неї вихідні тільки починалися, і вона відчувала, що Ейбі от-от утне якусь дурницю, чи навіть щось по-справжньому небезпечне. Кенді була впевнена, що тоді він і почне, і, може, він би й почав, та, на щастя, йому хтось подзвонив, і він прожогом вискочив з бару. Вона навіть очікувала, що він може заявитися до неї додому суботнього ранку, але й тоді нічого не сталося. Не приходив він і сьогодні — цьому вона була тільки рада. Добре, що не приходив, бо завантажене авто робило цей план аж надто очевидним, і було ясно, що її намір утекти його аж ніяк не надихне на щось хороше. Їй неприємно було думати про це й зізнаватися собі в цьому, та Ейбі сильно її лякав. І половину бару перелякав у п’ятницю. Як тільки зайшов, то люди почали розходитися — тому й чайових вона майже не назбирала. Навіть