Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 3, Кулик Степан"

З першими сонячними променями, що подолали зубці захисних стін, замок прокинувся остаточно і почав неквапливо повертатися до звичного, повсякденного життя. Наче й не було нічного нападу, відчайдушної бою командора замку з демоном, та й взагалі нічого особливого не сталося.

Півні вкотре привітали новий день і з почуттям виконаного обов'язку замовкли. Зате з хлівів, стайні та кошари лунала різноголоса вимога їжі та й іншого догляду. Худобі точно не було жодної справи до того, з якого дива люди не спали. Для цього у них завжди є причина. Весілля, похорон, хрестини чи ще яке свято... Добре, цього разу хоч нічого не підпалили. Вогонь найстрашніший і найнебезпечніший ворог, оскільки вбиває не лише двоногих.

І якщо десятка півтора лицарів-храмовників трималися невеликими групками і не знімали обладунків, то кнехти, — що у мирний час нічим, крім меча біля пояса, не відрізняються від звичайних селян, — уже поринули у повсякденні клопоти. Буде наказ, зареве бойовий ріг, оголошуючи тривогу, — вони кинуть вила і візьмуться за списи, а поки фогт мовчить, чого даремно час гаяти? За них ніхто не працюватиме. А в лицарському замку, як і в будь-якому іншому великому господарстві, тільки встигай повертатися.

Все це я помічав краєм свідомості, оскільки в основному думки крутилися навколо найважливішої події, що трапилася буквально щойно. Я став собою!

Не в сенсі: змінив маску велетня на людську подобу, як це вже відбувалося одного разу за допомогою закляття, накладеного Марою, а отримав своє первородне тіло. Так, так… Те саме тіло, яким цілком законно володів усі попередні двадцять років. Хоч і в іншому просторово-часовому континуумі. Чорт! Зворотне перетворення відбулося так несподівано, що я ще навіть не усвідомив до кінця, наскільки це круто і які відкриває перспективи. Адже, якщо можливе повернення тіла, то цілком імовірним є його перенесення в колишню систему координат. Тобто, додому. У рідне третє тисячоліття, до цивілізації, до батьків і… чергової сесії…

Думка про університет трохи затуманила кришталеву радість, але ненадовго. Зрештою, це не перший курс. Ще один ривок, а там і диплом не за горами.

Тпру… Мить, ти прекрасна, але не вчасно. Де я, а де цивілізація. Та й не факт, що висновки вірні.

Через відсутність дзеркала я не міг бути впевненим, що перетворення відбулося на всі сто відсотків, але ті частини тіла, які були доступні для огляду, підтверджували ідентичність. Зокрема, набиті кісточки на кулаках та розсип родимих плям у вигляді блискавки на зап'ясті правої руки. Хома ще любив кепкувати з неї. Мовляв, це татуювання — попередження, що боги влили в мій кулак силу громовержця. Ось тільки як нею користуватись, навчити забули.

Що сталося? Сила, яка закинула мене сюди, вирішила, що з маскуванням можна закінчувати, чи все так і було задумано спочатку? Типу, бонус невразливості для новачка. А те, що я перевагами велетня майже не користувався, особливо в перші тижні, так це не їхні проблеми. Втім, не має значення. Треба в темпі перебудовуватися під нові дані.

— Хотілося б уточнити, поки ми наодинці, Desdichado, — ляснув мене по лікті Борн з Берліна. — Як до тебе звертатись? Бо я бачу, що навіть твій капітан у титулах плутається. А в пристойному суспільстві це не заведено.

— Той, що втратив спадок?.. — промимрив тихо Лис, при цьому незручно спіткнувся і збився з кроку. Не доводилося сумніватися, що найманець, який майже всі гарячі точки середньовічної Європи пройшов, хоч трохи, але розуміє й мови тих країн. — Так от чому «Рекс»... Священна Римська імперія!

— Не присвоюватимемо чужих титулів, — я скромно опустив погляд. — Обійдемося тим, що навіть смерть забрати не може. Моїм ім'ям — Степан. А про шляхетність походження нехай судять з діянь.

— Добре сказано, лицарю Степане, — кивнув бранденбуржець. — Та й ім'я додаткових роз'яснень не потребує… — і багатозначно повторив на грецьку манеру. — Стефанос* (* з грецької — вінець, корона)…

— Не зрозумів? А де фон Рітц? — перевів розмову на іншу тему. Тим більше, що площа перед донжоном виявилася абсолютно порожньою. Якщо не брати до уваги кількох похмурих хрестоносців, які розташувалися на сходах у головну вежу.

— Ваша милість! Панове лицарі… — ніби тільки й чекав на мій здивований вигук, старанно кланяючись на кожному кроці, до нас кинувся слуга в темному вбранні послушника. — Пана фогта лихоманило, і лікар наказав перенести пораненого до апартаментів. А мені почекати вас і провести слідом. Якщо буде на те ваша воля і бажання.

— Показуй дорогу… — бажання довести розпочате до кінця в мене нікуди не поділося, навіть після набуття пристойного вигляду. Зате одночасно з відчуттям вразливості, зникла легковажність. — Лише віддам розпорядження. Одну хвилину... — це Борну, а не слузі.

Я відвів Лиса трохи убік і понизив голос.

— Фрідріху, тобі не здається, що це схоже на пастку? Може, я сам піду? А ти, як із самого початку вирішили: збирай усіх наших у вежі з Переходом? І як раптом щось не…

Капітан заперечливо мотнув головою.

— Про людей не варто турбуватися. Вовки биті, і без нагадувань знають, від чого їхнє життя залежить. Зненацька захопити себе не дадуть. Це раз…. А по-друге… — Лис явно копіював мою манеру викладати думки. — Вам одному, без почту йти до фогта ніяк не личить. І себе принижуєте, і командору неповагу викажете. Якби з нами не було бранденбургця, я б ще когось кликнув.