Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"

— До речі… — потер підборіддя князь. — А навіщо в бій поліз? Ти ж чужинець? Яка тобі різниця, хто б переміг?

— Бачиш, князю… — напій додав сил і в мізках теж трохи посвітлішало. Туман перед очима, принаймні, майже зник. — В моєму світі у мого народу з германськими лицарями теж особливої любові немає.

— Ото ж, кропивне сім'я, — сплюнув у серцях під ноги той. — Ніде від них немає спокою.

— Та й не зовсім я вже чужий… У Комишанці мене по-людськи прийняли… хоч і не здогадувалися хто я… — поквапився додати, бачачи, як князь насупився. — Тож я скоріше їм допомагав… ніж тобі. Бачив, що німаки з Ведмежим Кутом учинили. Не хотів, щоб та ж доля й комишанців спіткала.

— Німаки? — здивовано перепитав князь.

— Так у мене на батьківщині лицарів-мечоносців називають. Нашої мови вони не розуміють, отже, німі. Німці… німаки.

— Не розуміють? Чому? — скинув брови князь.

— Тому що у нас різні народи різними мовами говорять. Світи наші багато в чому схожі. Але все ж таки, не повністю. Вистачає відмінностей. Навіть такої... — я мимоволі зітхнув.

—  Сумуєш за домівкою?

— А хто б не сумував? — знизав я плечима. — Хоч і кажуть, що там добре, де нас немає. Насправді добре тільки вдома. Бо лише там тебе люблять не за щось.

— Хотів би повернутись?

Я навіть не відповідав. Тільки руками розвів. Мовляв, рада б душа до раю, та гріхи не пускають.

— Гаразд… Це ми ще обговоримо. Пізніше…

— Ти серйозно? — не стримався я і одразу ж виправився. — Вибач, княже. Але мені казали, що у вашому світі всі переходи ведуть лише сюди. Дороги назад немає.

— Сумніваєшся в моєму слові? — той знову трохи підняв брову.

— Ну…

— Є речі, які всім знати не обов'язково, — пояснив князь.

— Багато знань породжують смуток, — кивнув я з розумінням.

— Істинно так. Розмова з тобою приносить задоволення, і ми її неодмінно продовжимо. Але спершу закінчимо розпочате. Пес Бертойфель утік. І треба перехопити його раніше, ніж він з кнехтами дістанеться найближчої вежі і засяде там.

— Щодо вежі я б не дуже турбувався, — посміхнувся я.

— Поясни?

— Згорів донжон герра Фрейбурга. Цієї ночі.

— Он як? — князь з цікавістю глянув на мене. — Чи не ти її спалив?

— Так, якось так вийшло… — не став я відпиратися. — Сердитий був дуже… Дітлахів ця німчура нізащо побила. Ось я і…

— Що ж… — князь озирнувся, немов шукав підтримки дружинників. — Таке діяння гідне витязя... і нагороди. Кажи, чого бажаєш?

— Сам же сказав, спершу справу закінчити треба, — знизав я плечима. — А нагорода не втече. Княже слово воно ж за крицю твердіше.

— Гм… Добре. Нехай так... Усі чули? Цьому витязю я нагороду пообіцяв. Тож якщо зі мною що трапиться — так батькові й передасте.

Ага! Не дарма мене все ж таки вік бентежив. Не Великий князь переді мною, а лише син. Того він зі мною майже на рівних тримається. Великий князь, мабуть, так би не фамільярничав.

— А ти відпочивай… Бачу, ледь тримаєшся на ногах. Та й чи жарт — самотужки половину кнехтів розігнав. Та зо два десятки упокоїв.

— Як накажеш, княже… — не став я змінювати титулування, бо не мав уявлення, як до княжичів звертатися.

— Так і накажу, — серйозно кивнув той. Потім повернувся до решти. — А чого ви застигли? По конях! Покажемо… німцям… де раки зимують! Щоб надовго дорогу в наші землі забули!

Дружинники щось гаркнули у відповідь, не надто одностайно, але азартно. А через хвилину, тільки тупіт, що віддалявся, та хмара пилу вказували, куди помчав загін кінноти. Залишивши поле бою під опікою легкопоранених і тих, хто втратив у бою коня.