Читати книгу - "Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Не знаю скільки я спав, але, коли розплющив очі, вже починало сутеніти. Навколо снували мої односельці, діловито збираючи трофеї. У господарстві все знадобиться… від одягу до найменшого уламку зброї. Одяг, навіть рваний, можна перешити, а уламки — віднести ковалю, і він зробить із них щось потрібне. Сокиру, косу або хоча б вила. Тож селяни без церемоній роздягали мертвих кнехтів і не лінувалися підняти навіть найдрібніший уламок меча чи наконечник стріли.
Один із них, помітивши, що я розплющив очі, випростався, пошукав когось поглядом і голосно крикнув:
— Зорице! Ходи сюди! Твій отямився!
Дружина, мабуть, була десь неподалік, бо прибігла вже за хвилину.
Радо посміхаючись, присіла поряд і цмокнула мене в щоку.
— Ти як? А то я вже хвилюватись почала.
— Бувало й краще, — прохрипів у відповідь. — Відчуття, ніби по мені стадо пройшлося. Але загалом непогано... — додав квапливо, бачачи, як очі дружини підозріло зволожилися. — От тільки жерти хочеться.
Живіт миттєво підтвердив мої слова, видавши таку руладу, що навіть селянин, котрий стояв неподалік, озирнувся.
— Ой, звичайно… — заметушилась Зориця. — Я принесла тобі поїсти. Але ти так міцно спав, що вирішила не будити. Ось тримай…
Дівчина взяла з воза, під яким я лежав, невеликий вузлик. Розв'язала його, розгорнула і підсунула до мене купку паляниць, великий шматок сиру і кілька скибок шинки. Потім ще раз схилилася над возом і повернулася назад, тримаючи в руках пузатий жбан.
— Їж, рідний… Кажуть, ти сам усіх ворогів побив? Так?
— Брешуть, — пирхнув я. — Допоміг лише трохи…
Дружина промовчала, і несподівано почервоніла.
Я перехопив її погляд, спрямований кудись униз. Подивився сам і мало не подавився шматком коржика. Ну, так… плащ, накинутий на плечі, не зовсім той одяг, який приховує все. Але поправляти не став. По-перше, — руки зайняті. По-друге, — дружина вона мені чи де?
— Щось нове побачила? — пирхнув глузливо.
Зориця почервоніла ще більше і квапливо відвернулася.
— Та ну тебе…
— А що такого? Бачиш, я й сам не проти... Але ж не на людях. Та й не час… Іти мені треба.
— Нам! — одразу ж зник грайливий вираз.
— Стривай… Не поспішай… Може, передумаєш? Все ж таки вдома спокійніше. А зі мною…
— Ні! — хитнула дівчина головою. — Навіть не починай. Адже нічого не змінилося. Я твоя дружина. І як нитка за голкою піду за своїм чоловіком, куди б ти не подався. І давай більше ніколи до цієї розмови не повертатися. Добре?
— Та ти зрозумій… Зі мною ніде легко не буде. Ця моя друга сутність... І її, як шило, у мішку не приховаєш. Раніше чи пізніше, я не стримаюся, і доведеться знову тікати.
— Це все не має значення, — відмахнулася Зориця. — Якось буде… Зрештою, світ великий. І в ньому завжди можна знайти затишну місцину. Треба лише добре пошукати, та підготуватися. Не ти перший і не останній пустельник. Тож припиняй мене вмовляти. Я все одно нікуди від тебе не піду.
— Гаразд… Це твоє життя, тобі й вирішувати, як і з ким його прожити… — знизав я плечима, в душі все ж таки задоволений рішенням дівчини. Залишатися зовсім одному не хотілося. — Ну, тоді й засиджуватися нічого. Чим швидше заберемося куди подалі, тим краще. Ось тільки одягнутися трохи не завадить.
— А, так… Я тут підібрала тобі дещо…
Зориця втретє сунулась у віз. Цього разу витягнувши купу одягу та пару чобіт.
— Мають підійти… Кров я потім заперу. А так, усе ціле… І не надто ношене.
— Ох, ти ж моя розумниця… — я притягнув дружину до себе і цмокнув у чоло. — Ось за це окреме спасибі…
Одяг і справді підійшов якраз. І навіть чоботи стали на ногу, як власні.
— Чудово… — я кілька разів присів і нахилився, перевіряючи, чи не тисне де. Потім торкнувся порожнього пояса і зітхнув. — М-да… Без зброї, однаково що голий. Та тільки де її тепер узяти. Пейзани, мабуть, все до останньої залізки підгребли.
Зориця промовчала, але щось у її погляді мене насторожило.
— Ех, якби ти мені ще й меч знайшла… Я б тебе на руках носив.
— Довго? — схилила дівчина голову до плеча.
— Та хоч усе життя…
— Гм… Ну, дивись. Сам сказав. Ніхто за язик не тягнув.
Дружина знову підійшла до воза.
— Та гаразд?!
— Тримай…
Чорт! Справді меч. Ще й у піхвах з перев'яззю.
— Трясця…
— На руки одразу залазити? — Усміхнулася дружина, задоволена досягненим ефектом.
— Гм… — почухав я спантеличено потилицю. — Загалом, я фігурально… Але, якщо хочеш, залазь на спину.
— Та жартую я… — пирхнула дівчина. — Потрібна мені твоя спина. А туди, куди хочу… я пізніше залізу. Ближче до ночі… — додала грайливо.
— Ну, то, тим більше, нема чого нам тут прохолоджуватися. Чим швидше і далі підемо, тим швидше зможемо обговорити твою пропозицію, — підморгнув у відповідь. — Як то кажуть, хапай мішки — вокзал відходить.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан», після закриття браузера.