Читати книгу - "Зрада. Ціна пробачення, Ая Кучер"

– За залишками на рахунках та витратах мені потрібно отримувати до десятої ранку, другий – до обіду. Ти можеш поєднати, якщо обидва отримаю вранці.

– Я встигну, це не проблема. І ще, Мирон Геор…

Шварц обриває мою фразу своїм сміхом, змушуючи замовкнути. Це він так не вірить, що я встигатиму? Тепер у мене з'являється ще більше мотивації, щоб переконати Мирона.

Чоловік упирається ліктями в стіл, опускає підборіддя на пальці, зчеплені в замок, легко посміхається. І я раптом гублюсь від такого прямого погляду.

– Давай без цього, Таю. За дверима – я твій начальник. Але тут не потрібно цього офіціозу. Домовились?

– Як скажеш, - я намагалася зберегти робочу дистанцію, але раз сам Шварц пропонує… – Ти сказав, що ще якась спеціальна форма буде.

– Так, друга.

Мирон дивиться на мене так, ніби це має щось значить. У голові спливає кілька бланків для податкової, але ж я тут не як бухгалтер.

– Ні? – чоловік посміхається, відкидаючись на спинку крісла. – А, зрозумів. Діма тебе цього не вчив. Друга форма – те, що ми не показуємо в офіційному обліку.

– Чорна бухгалтерія?

– Ну, ти назви її ще «ухилення від податків», щоб точно привернути увагу. Тебе це ніяк не торкнеться, там дівчатка самі все рахують, оформляють у звіти по фірмах. А тобі потрібно лише зібрати все в один файл.

– Тож можна тільки з офісу робити, так?

– Саме.

Я замовкаю, беручи паузу, щоб обміркувати це. Жодних рожевих окулярів – майже кожна фірма щось та робила нелегально. Не оформляла співробітників, не завищувала витрати або приховувала доходи.

Діма робив так само, я знаю. Просто цим займалася не я, зайнята простими справами. Але Шварц… Трохи несподівано. Як і те, що чоловік взагалі вирішив припустити мене такої інформації.

– Якось не в'яжеться з твоєю патологічною чесністю, - я піддягаю Мирона, отримуючи у відповідь смішок.

– Як тільки держава стане кришталево чесною зі мною, я відповім їм тим самим. Розчарував?

– Та ні. Цілком очікувано.

– Чорт, не люблю бути передбачуваним.

Я ледве не сміюся, стримуючи себе. Тому що Шварц був одним із найпередбачуваніших людей. Звичайно, я не знала, в який момент прилетить чергова його шпилька, але завжди розуміла – вона буде.

– Мироне, а скільки в тебе всього фірм? Я так зрозуміла чимало дрібних. Щоб не заплутатися і все врахувати.

– Тринадцять, мабуть. Я трохи збився з рахунку. Це краще уточни у моєї секретарки. Гаразд, - чоловік підводиться, і я наслідую його приклад. – Завтра можеш приїжджати лише якщо хочеш розібратися із другою формою. У п'ятницю точно, щоб у мене був звіт щодо неї. Далі – як треба буде.

– Без проблем. Тоді я поїхала?

– Я вже закінчив, тож можу тебе підкинути. Ми ж тепер живемо в одному будинку.

– Дякую, але не треба. Я спершу поїду за сином. Гарного вечора.

Мій чудовий настрій росте тільки швидше, варто подумати про своє сонечко. Я не знаю, чим керувався чоловік, коли просив Шварца про послугу – але Діма потрапив у ціль. Це виявилося саме тим, що мені потрібне. Вирватися в реальний світ, мати нові завдання.

Можливо, якби у мене було кілька подруг, зараз би я не так сумувала навіть за роботою. Вибиралася б іноді до кафе чи барів, розвіялася. Але після заміжжя усі університетські подруги якось відійшли на задній план. Занадто різні інтереси стали.

Дівчатка хотіли до клубів, а я не любила таких місць. Ми ходили на студентські вечірки, але більшість часу я проводила з Дімою. Після його випуску – спілкувалася телефоном. Мене ніколи це не напружувало. Та й зараз я швидше відчуваю легку досаду, що просто нема з ким поділитися своїми проблемами. Або послухати про чужих, щоб відволіктися.

– Ой, Тасенько, а ти не попередила, що вже повертаєшся, - свекруха зустрічає мене біля дверей. – Я думала, що будеш пізніше. Руслан лише заснув. Давай я тебе одразу до нього проведу? Він у дитячій.

– Добре. А він…

– Поїв, не вередував, - жінка підштовхує мене до сходів, тільки-но я встигаю роззутися. – Пішли, ти мусиш подивитися, як він солодко спить. Бо зараз не встигнемо.

– Аліна Михайлівно, я впевнена, що бачила всі пози Руслана.

– Це вона так намагається тебе швидше відвести, щоб ти мене не помітила, - голос Діми летить у спину, я гальмую. – Мене вона намагалася вигнати в сад, прямо так.

Чоловік демонстративно дивиться на свої джинси та футболку, ніби очікуючи мого співчуття. Діма притуляється до одвірка, пирхає і посміхається.

Якби я не знала його так добре, не помітила б, наскільки чоловік напружений. На його скроні проступає синя вена, щелепа стиснута, через що прорізаються його вилиці. І погляд бігає, наче Діма… нервує.

– І даремно не вигнала, - свекруха мружиться, але хоч не штовхає мене в спину. – Я ж сказала сидіти тобі мовчки.

– Мам, навіщо влаштовувати цирк? Тася не забороняла мені бачитись з Русланом, щоб так ховатися.