Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Я йому сказав, що, звичайно, на лобі в мене не написано, злодій я чи чесний громадянин; документи в мене за попередню роботу всі чисті. Після довгого вагання він дав згоду прийняти мене на роботу, де я одночасно мав виконувати і обов'язки бухгалтера райземвідділу і бухгалтера-інструктора колгоспного обліку, бо в районі уже було створено перший колгосп.

Коли вже залишилося мені тільки одержати витяг з наказу про зарахування мене на роботу, на підставі якого я мав прописатися у районі, в приміщення райземвідділу увійшов чоловік у військовому вбранні. З його розмови з працівни ками райземвідділу я довідався, що він начальник якогось військового підсобного господарства і йому потрібний бухгалтер. Я заговорив з ним, назвав себе і висловив бажання стати до роботи в його господарстві. Тоді цей військовий, який назвав себе Віктором Яковичем, запропонував мені їхати з ним у підсобне господарство бронетанкового заводу у село Свірж цього ж таки Бібрського району. Потім я дізнався, що директор цього господарства Калугін сам добре розумівся на бухгалтерських справах і сам давав звітність про стан господарства, але з ним напередодні мого приїзду в район трапилося нещастя. Він їхав на машині з крутої гори, сидів у кабіні, а решта їхали в кузові. Раптом відмовили гальма. Люди почали скидати з кузова торби з мукою і самі стрибати; шкоди собі ніхто не заподіяв; а Калугін на ходу вистрибнув з кабіни, зачепився шинелею за борт машини, завис і тягнувся за нею по землі. Внаслідок цього випадку він кілька місяців мусив відлежати в лікарні.

В підсобному господарстві БТЗ-17 було декілька пар коней, десятків три корів, вівці, свині, гуси, качки, кури та бджоли, а також 40 га польової орної землі, чималі фруктові сади. В розпорядженні підсобного господарства в дворі щоденно перебувало дві-три автомашини з заводу, а також дизельний трактор і танк Т-34, який виконував ту ж роботу, що й трактор.

Моя ставка була 750 крб. на місяць. В коморі господарства було зерно кукурудзи, ячмінь та жито. Я списався з дружиною, повідомив, що вже влаштувався на роботу, дав їй адресу; вона приїхала, я її навантажив різним зерном, мукою, скільки вона змогла на собі нести, і відправив її машиною на станцію.

Майже одночасно зі мною виїхав у Західну Україну чоловік моєї старшої сестри Тосі В. Кузик, який тоді жив із своєю сім'єю вже не в Михайлівці, а в своєму рідному селі Білках Дашівського району Вінницької області. Він влаштувався в місті Самбір директором школи. Сестра також поїхала до нього за хлібом і допомогла моїй дружині добратися до мене.

Підсобне господарство БТЗ-17 було розташоване в колишньому маєтку графа Потоцького. Двір старовинного замку був обведений товстим камінним муром з міцною дерев'яною брамою. В самому замку - бійниці для гармат. Замок і двір охоронялися загоном червоноармійців, озброєних станковим кулеметом та автоматами. За час мого перебування у замку Свіржа бандерівці двічі налітали на замок, кидали і гранати, але вбитих чи поранених не було.

У дворі маєтку були розташовані кругом двоповерхові житлові будинки, а також одноповерхові споруди для сільгоспреманенту, для свиней, коней, гусей, качок та курей.

Мені як сімейному надали відповідну житлоплощу; коли приїхала дружина із дітьми та сестрою, всім місця вистачило.

Сестра, переночувавши в нас одну ніч, поїхала далі до чоловіка в Самбір.

Господарство видавало на мене як на працюючого місячну хлібну картку (400 грамів хліба на день) та на трьох синів по 300 грамів; разом щодня я міг одержати на п'ять душ 1 кг 300 г хліба. Харчів, звичайно, не вистачало. Продукти підсобного господарства - молоко та яйця - всі відправляли на завод; доводилося жити надголодь. Виручали нас раки, які водилися в достатній кількості в річці, а також риба з саджалок біля замку.

Піде, було, дружина із старшим хлопцем Василем на річку. Жінка ловить раків та викидає на берег, а Василь у торбу підбирає. Наловлять таким чином коли з відро, коли й більше; принесуть додому, закип'ятять у казані води, зварять, і сідаємо їмо. Звичайно, в раках наїдку небагато - там тільки й м'яса, що в шийці та в клешнях, але десяток з'їв - черв'ячка заморив. В степу біля Свіржа ми засадили соток двадцять бараболею, кукурудзою та соняхами. У останніх числах червня уже їли власну бульбу. У серпні завод скасував нам хлібні картки - видавали лише кожному працюючому по десять кілограмів муки на місяць, а працював я один.

Дружина з дітьми ходили у степ, де з вижатих полів збирали житні колоски (пшениці тут майже не сіяли) - бараболя бараболею, а хлібця ж теж хочеться! Тих десяти кілограмів муки, що я одержував з підсобного господарства, на п'ять чоловік було мало; дружина з дітьми назбирали та намолотили жита кілька пудів.

Коли рибтрест виловлював восени із ставків рибу, то більшу забирали й кидали у саджалки для розплоду, а дрібну, до десяти сантиметрів завдовжки висипали з невода прямо на березі в траву, але там населення чомусь не розумілося на рибі, ніхто із селян Свіржа її не брав. Дружина ж моя цього дріб'язку назбирала не менше чотирьох відер, рибу ту і смажила, і варила, і сушила на плиті, і навіть одного разу понесла за 15 км на ярмарок продавати.

В Західній Україні в лісах у той час багато водилося диких свиней. Мій знайомий сторож, охороняючи з карабіном колгоспне майно, вислідив і вбив трьох кабанів.

Лісник розповідав, що дикі свині ходять гуртами і між ними п'ятирічний здоровий, як теля, дикий кабан. Ходять вони лише вночі, а вдень десь ховаються. Туди, де вони пробули ніч, на другу ніч вони вже не йдуть, а йдуть зовсім в інший бік, тому підстерегти їх досить важко..

Майор з адміністративно-господарської частини заводу частенько приїжджав у підсобне господарство. І от одного вечора він, старший сержант охорони, два червоноармійці та я, захопивши з собою станковий кулемет, гвинтівки, автомати, десятків два качанів кукурудзи для принади, флягу спирту для розваги та кілька бляшанок консервів, вирушили на полювання.