Читати книгу - "Рід Добрянських. Генеалогія і спогади, Леонід Добрянський"

Вийшли на велику поляну в лісі, всю пориту дикими свиньми, які шукали собі тут поживи. Розкидали качани кукурудзи як принаду рядком і засіли в ямах, виритих свиньми, наче в окопах. Розпили спирт, з'їли консерви, просиділи всю ніч, але свині так і не з'явилися. Ніч була осіння - темна та холодна; зі сходу віяв сильний вітер.

До ранку так і не зробили жодного пострілу. Ранком, вертаючись до замку, розсипалися по степу, зайці поперед нас зривалися, але на дуже далекій відстані; і, хоч я двічі стріляв по них з карабіна, але не влучив не те що в зайця, а навіть у заячий хвіст.

І так ні з чим ми й повернулися до замку.

У центрі села Свірж недалеко від сільради був колодязь. Якось, проходячи повз нього, я запримітив наклеєну на зрубі прокламацію, надруковану на машинці з текстом проти радянської влади. Збоку вулиці у рівчаку знайшли таких прокламацій силу; були вони розкладені скрізь і наліплені на телефонних стовпах. Текст прокламацій був різний: «Не вступайте в комсомол» (заклик до молоді), «Не вступайте до колгоспу», «Не здавайте державі хліба, молока та інших продуктів», «Вступайте до лав Української повстанської армії» та ін.

До нашого приїзду в село бандерівці повісили голову сільради в його власному саду на груші, закатували секретаря комсомольської організації та замордували - живцем спалили - на свіржівському цвинтарі двох активістів, а голову сільради сусіднього села вивели в ліс і повісили на дереві; знайшли його тіло лише через кілька тижнів.

Вирішивши, що надалі нам залишатися у Західній Україні немає потреби, я у підсобному господарстві розрахувався, здав справи бухгалтерові, призначеному на моє місце, викопав решту своєї бараболі і повіз у Львів продавати. Ціна тоді на неї була 2 крб. за кіло. Такої бараболі у нас була на продаж ціла тонна. Довелося походити з мішками за плечима по поверхах, щоб розпродати, тоді як навесні того-таки року я сам платив по 13 крб. за кіло, але ніхто не віддавав - правили по 18 крб. Одержавши дві тисячі карбованців за тонну, я став збиратися в дорогу - знову ж таки в Михайлівку до матері; змолов решту зерна, назбираного з колосків, запакував свіжі яблука, зібрав речі, навантажив на машину і поїхав у Львів. На вокзалі не приймають: там у мішку щось тарабанить, стукає, не так обшито, не такими нитками, але коли додатково заплатив особисто тому службовцю, що приймав багаж, за кожне місце по 50 крб., одразу й тарабанити перестало, і нитки стали такі як слід.

Що то значить гроші! Від всякої хвороби ліки.

Із тих грошей, що я вторгував за бараболю, після дороги залишилося лише 600 крб. Тут незабаром грошова реформа - міняють шило на мило. За 100 крб. видала держава по 10 крб., замінив я свої гроші, одержав 60 крб., тоді як пуд кукурудзи вже на нові гроші коштував 80 крб. Якби знаття, краще б моя бараболя в землі погнила....

Спочатку я на роботу не спішив, тому що скрізь по бухгалтеріях складалися річні звіти; а хто рік плутав, той нехай і розплутує.

В лютому 1948 року я почав шукати собі роботу; обійшов майже всі колгоспи району, але роботи ніде не було. Згаявши місяців із півтора, я вирішив їхати у Донбас.

Дмитро Захарович Добрянський (кінець 1950-х pp.).

В цей час якраз мій дядько Іван Кононович з тіткою Килиною видавали свою дочку Галину заміж. Вона і її наречений вчителювали у селі Скаржинівці Гайсинського району.

Весілля справляли у Михайлівці в лютому 1948 р. за всіма народними звичаями - з музикою, гильцем, дружками, боярами і ін.

Коли скінчилося гуляння, я позичив півтори сотні у родичів та знайомих і разом з молодими поїхав у Гайсин. Вони поверталися у Скаржинівку, а я на станції узяв квиток до Ворошиловграда.

У Ворошиловграді зупинився у сестер Лізи та Ніни. Почав напитувати роботу. Випадково здибався з одним бухгалтером на прізвище Мороз, який запропонував мені їхати до нього у Валуйки заступником. Я став оформлятися, але не було в мене характеристики з останнього місця роботи. Коли вона надійшла, вже було пізно, штат у Мороза був укомплектований.

У пошуках роботи зайшов я якось в управління «Заготзерно». Там здибав одного знайомого із станції Должанка. Розбалакались. Він був головним бухгалтером на пункті «Заготзерна» у Зорінівці і шукав собі заступника.

Я пообіцяв, що приїду до нього, записав адресу. Звернувся до сестри Лізи, позичив у неї та у її тестя грошей на дорогу і поїхав.

Приїжджаю у Чорткове, залишається іще до Зорінівки один перегін, але далі потяг не йде. Я тоді ноги на плечі і вперед. Це було за годину до сходу сонця - поки сонце зійшло, я по шпалах майже дійшов до Зорінівки.

Прийшов на пункт. Пора ще рання, в конторі нікого немає. Згодом почали сходитися; прийшли і головний бухгалтер, і директор. Коли старший бухгалтер мене з ним познайомив, він став мене розпитувати, звідкіля я родом і що, і коли я сказав, що я із Вінницької області, він цьому дуже зрадів. Виявилося, що він теж із Вінниччини, з м. Бердичів; прізвище його було Грузенберг Йосип Ілліч. Він запропонував мені, оскільки в їхній заготівельній системі я не працював, повчитися у Харкові на відповідних курсах. Я дав згоду. Мені одразу встановлюють зарплатню 475 крб. на місяць, видають командировочне посвідчення, і я вдруге їду на курси бухгалтерів до Харкова, лише не на шість місяців, а на три.

Знайшов у Харкові навчальний комбінат по вулиці Чайковського, у гуртожитку одержав койку і почав відвідувати курси.

Після одержання свідоцтва про їх закінчения повернувся на пункт «Заготзерно» станції Зорінівка.

Зорінівка - це таке місце, де, як півень співає, чути разом на три області: тут сходяться Воронезька та Ростовська області РРФСР і Ворошиловградська область УРСР.

Води для пиття в Зорінівці не вистачає, влітку вона пересихає, а тому воду возять з ближчих балок з віддалі трьох кілометрів.