Читати книгу - "Коли ти йдеш — я народжуюсь, Лана Міра"

 “Осінь, у якій мені більше не холодно”
Сьогодні я прокинулась від тиші. Не будильника. Не стуку дощу по даху. Не скреготу кота, якому вічно щось не так. А просто… від тиші.

Така тиша буває тільки тоді, коли всередині нічого не болить. Коли в голові не крутиться список із сорока справ. І коли навіть думка про те, що знову понеділок, не викликає бажання вмерти під ковдрою.

Я потягнулась, встала і перше, що зробила — відчинила вікно. Повітря було свіже, з гіркуватим ароматом осіннього листя й кориці з сусідського кафе.

Я вдихнула повні груди й сказала вголос:

— Привіт, моє нове життя. Я готова.

На кухні вже бурчав чайник. Кіт ліниво тягнувся на стільці, і навіть він виглядав сьогодні більш умиротвореним, ніж зазвичай. Я погладила його по вуху:

— Ну що, друже, схоже, ми вибрались із того шторму. І здається, навіть не втратили штурвал.

Кіт чхнув у відповідь.

Після сніданку я відвела Лізу до школи. Вона розповідала мені по дорозі, як у їхньому класі збираються робити міні-виставку «Моя родина — моє натхнення». І спитала:

— А що б ти намалювала, мамо, якби ти була в моєму класі?

— Себе. З тобою. І татом. Але… по-іншому. Не в одному кадрі, а поруч. Як два різні малюнки. А між ними — веселка.

— Чому веселка?

— Бо любов буває різною. І навіть якщо хтось іде — любов усе одно залишається.

Ліза кивнула. І пішла в школу якось спокійніше. А я стояла під парканом і дивилась, як вона заходить у двері, не озираючись.

«Діти ростуть. І ми — разом із ними», — подумала я.

У студії нас чекала суєта: Свєта вже притягла декорації, дівчата розкладали тканини, а нова учениця намагалася вивчити базові кроки за один день.

— Машо, у тебе є хвилинка? — підбігла Свєта з планшетом у руках. — Ми не влізаємо в графік. Доведеться ділити сцену на дві групи. А ще твоя нова футболка з написом “Танцюй як дихаєш” уже приїхала!

— Ділимо. І дякую. Нарешті щось написали без помилок, — засміялась я.

— Та ну, минулого разу було “Танцюй сервісом”, то був хіт!

— Але тепер хоч не соромно.

Ми сміялись. Як команда. Як жінки, які пройшли бурю — і тепер можуть віддати себе творчості.

По обіді я пішла в магазин. У списку — свічки, нові рукавички для тата, гарбуз для пирога і… чай. Горіховий, який привіз Славік.

На вході мене привітала знайома продавчиня:

— Пані Машо, у вас очі сьогодні — як у тих, хто нарешті зрозумів, що щастя можна мати щодня. Що святкуємо?

— Те, що я більше не боюсь святкувати без приводу.

— О, це найкращий привід! Візьміть ще отой пряний — з яблуком і гвоздикою. Він для таких, як ви.

Я усміхнулась. І взяла.

Повернувшись додому, я вирішила зробити собі маленьке побачення із собою. Залишила телефон у спальні, накрила собі на кухні красиво: чашка з написом «Я вибираю себе», два тістечка, і нова свічка з ароматом кориці й ванілі.

Я сиділа і дивилась у вікно. Не думала. Не прокручувала діалоги. Просто була.

І відчула: щастя — це не подія. Це вибір. Щоденний. Простий.

А потім, коли я вже вимикала світло на кухні, знову задзвонив телефон. Але цього разу — голос у слухавці змусив мене посміхнутись. І зрозуміти: щось нове вже на порозі. І зовсім не страшне.

“Коли нове життя не гримить — а заходить навшпиньки”
 

— Привіт, — сказала я в слухавку, не дивлячись на екран. Але інтонація була інша. Зовсім не напружена. А така… тепла, наче я щойно повернулась з прогулянки в золотому листі.

— Я не заважаю? — почувся голос Марічки. — Я просто подумала… ти вдома?

— Так. Уже в піжамі й з чаєм.

— Слухай, у мене дурна ідея. Але іноді саме такі найкращі. Я під’їду за тобою, добре? Вдягайся. Не питай нічого. Просто довірся.

Через двадцять хвилин ми вже сиділи в її машині й котились темними вулицями, з музикою на фоні й глінтвейном у термочашках.

— Я подумала, — почала вона, — що ти останні тижні весь час вирішуєш проблеми. А треба ж і трохи… не вирішувати.

— І куди ми їдемо? — усміхнулась я.

— На старий міст. Дивитися, як світло грає на воді. І… випустити пар.

Міст був порожній. Лише ми, кілька самотніх ліхтарів і запах осінньої вологи. Я сперлась на перила, вдихнула глибше.

— Знаєш, — сказала я, — раніше я тут часто думала, що все життя — як річка. Тече кудись, а ти — або в човні, або під водою. Зараз мені здається, що я — берег. І можу сама вирішити, кого підпустити ближче.

— Ти не просто берег, Машо, — усміхнулась Марічка. — Ти вже пейзаж. Цілий. І ніхто не має права його псувати.

— Це була поетична атака?

— Це була правда.

Ми мовчали довго. Але це мовчання було як музика — не тиснуло, не рвало, а обіймало. І тоді я зрозуміла: я більше не шукаю, кого винити. І не боюсь, що щось знову піде не так. Бо навіть якщо піде — я впораюсь.

Повернувшись додому, я не ввімкнула світло. Просто пройшла повз знайомі речі — до кухні, налила ще чаю. І записала у блокнот:

«Тиша — це не самотність. Це коли тобі добре з собою. І цього ніхто не зможе забрати.»

І тут прийшло повідомлення від Славіка: «Я знайшов місце під кавʼярню. Тут, у вашому місті. Не квапся з відповіддю. Просто знай: я тут не лише заради тебе. А заради нас.»