Читати книгу - "Історія ГУЛАГу"

вивозили з прибалтійських держав і Східної Польщі, довелося гірше. Їх часто возили у звичайних вантажівках, набиваючи туди, як говорила мені одна стара литовка, «як оселедців»: перший в’язень розсував ноги, другий сідав між ногами першого і розсував свої — і так далі, поки машина не заповниться[557]. Це було особливо незручно, коли їхало дуже багато людей, а подорож до залізниці тривала увесь день. Під час депортацій, які відбувалися на колишніх польських територіях у лютому 1940 року, діти замерзали на смерть, навіть не доїхавши до поїзда, а дорослі зазнавали тяжких обморожень, від яких руки і ноги так повністю ніколи й не виліковувалися[558].

У провінційних містах режим секретності був не такий суворий, і в’язні іноді марширували на станцію містом; часто це був останній їхній погляд на вільне життя — і нечаста нагода для цивільних побачити в’язнів. Януш Бардах пригадує своє здивування реакцією людей у Петропавловську, коли вони бачили в’язнів, які марширували вулицею:

«Більшість з них становили жінки, загорнуті в хустки і довгі товсті повстяні пальта. На моє величезне здивування, вони почали кричати на охоронців: "Фашисти… Вбивці… Чому ви не йдете на фронт воювати…" Вони почали кидати в охоронців снігом. Пролунало кілька пострілів у повітря, і жінки на кілька кроків відступили, однак продовжували з прокльонами йти за нами. Вони кидали в колону згортки, буханці хліба, картоплю і м’ясо, загорнуті у тканину. Одна жінка скинула з себе хустку і зимове пальто і віддала їх чоловікові, що не мав зимового одягу. Мені дісталася пара вовняних рукавиць»[559].

Така реакція була традиційною для Росії: Достоєвський писав про господинь, які посилали «чудові пироги з найкращого борошна» на Різдво до царських тюрем[560]. Проте в 1940-ві роки це стало порівняно рідкісним явищем. У багатьох місцях — найзнаменитіше серед них Магадан — в’язні на вулиці були таким звичайним видовищем, що взагалі не викликали у місцевих мешканців жодної реакції.

Чи то на машині, чи пішки в’язні нарешті прибували на залізничну станцію. Іноді це були звичайні станції, іноді спеціальні — «клапоть землі, оточений колючим дротом», за словами Леоніда Фінкельштейна. Він також згадував, що в’язні перед посадкою до вагонів проходили через ряд особливих ритуалів:

«Стоїть величезна колона в’язнів, вас рахують, перераховують, ще перераховують. Підходить поїзд… тут команда: "На коліна!" Під час посадки на поїзд є такий момент, хтось може кинутися тікати. Відтак вони пересвідчувалися, що всі стоять на колінах. Та краще не підніматися, тому що в цей момент можуть почати стріляти з будь-якого приводу. Потім людей знову рахують, саджають у вагон і замикають. Потім поїзд ніколи не рушає — ви там стоїте годинами — потім несподівано "Рушили!", і ви починаєте їхати»[561].

Ззовні вагони часто виглядали абсолютно звичайними — за винятком того, що вони були краще укріплені. Едвард Бука, арештований у Польщі, оглядав свій вагон прискіпливим оком людини, яка сподівається втекти. Він згадує, що «кожен вагон мав кілька ліній колючого дроту, зовні були влаштовані дерев’яні платформи для охорони, знизу і згори у кожному вагоні були встановлені електричні ліхтарі, а маленькі віконця закривалися товстими металевими засувками». Пізніше Бука перевіряв, чи встановлені під вагоном залізні зубці. Зубці були[562]. Фінкельштейн також згадує, що «кожного ранку ви чули удари молотками — охоронці мали дерев’яні молотки, і вони завжди простукували вагони, щоб перевірити, чи не намагався хтось втекти, зробити дірку»[563].

Дуже рідко особливі в’язні подорожували по-іншому. Анна Ларіна, дружина радянського лідера Миколи Бухаріна, їхала не з іншими в’язнями, а в купе для охорони[564]. Проте величезна більшість в’язнів і депортованих їхали разом, у вагонах одного з двох видів. Першим були «столипінки», або «столипінські вагони» (за іронією, названі на честь одного з найрішучіших реформаторів початку XX століття, царського прем’єр-міністра, який їх нібито запровадив). Це були звичайні вагони, переобладнані для перевезення в’язнів. Їх можна було складати докупи і формувати один величезний транспорт або чіпляти по одному чи два до звичайних поїздів. Один з колишніх пасажирів такого вагона писав:

«"Столипінка" схожа на звичайний російський вагон третього класу, за винятком того, що тут дуже багато залізних засувів і грат. Вікна, звичайно ж, закриті. Окремі купе відділяються замість стінок сталевою сіткою, як клітки, а від коридору ці купе відділені залізною загорожею. Ці пристосування дають охоронцям змогу постійно бачити усіх в’язнів у вагоні»[565].

Столипінські вагони також були дуже й дуже переповненими:

«На кожній з двох горішніх полиць лежало по два чоловіки — головами до ніг. На двох середніх було семеро головами до дверей і один упоперек у них на ногах. Під кожною з двох нижніх полиць лежало по одному, а ще 14 сиділо на полицях і на вузлах з речами, втиснутих між полицями і дверима. Вночі всі, хто був на нижньому рівні, якось примудрялися лягати один поряд з одним»[566].

Але була і ще одна, важливіша вада. У столипінських вагонах охоронці увесь час могли спостерігати за в’знями, могли таким чином контролювати те, що в’язні їли, і слухати їхні розмови — й вирішувати, де і коли в’язням оправлятися. У результаті фактично всі, хто згадує транспортування, кажуть про жах, пов’язаний з випорожненням. Іноді один раз на день, іноді два рази (а іноді жодного) охоронці водили в’язнів до туалету або ж ще іноді зупиняли поїзд, щоб випустити пасажирів: «Найгірше відбувається, коли після довгих суперечок з охороною нам дозволяється вийти з вагону, і всі шукають якогось місця під критим вагоном, де можна справити нужду, не турбуючись про глядачів, які дивляться з усіх боків»[567].

Та хоч би якими болісними були такі зупинки, в’язням зі шлунковими хворобами чи іншими проблемами зі здоров’ям доводилося ще набагато гірше. Один в’язень згадував: «В’язні, що не могли втриматися, обмочували штани собі, а часто і своїм сусідам. Навіть об’єднаним однією бідою, деяким в’язням тяжко було не зненавидіти нещасних, які це робили»[568].

Саме з цієї причини деякі в’язні насправді вважали кращим інший вид транспортування — у вагонах для худоби. Вони являли собою саме вагони для перевезення худоби: порожні, не обов’язково пристосовані для перевезення людських істот, іноді з маленькою пічкою для обігріву посередині, іноді з нарами. Незважаючи на більшу примітивність порівняно зі столипінськими вагонами, вагони для худоби не ділилися на частини, і у них було більше місця та можна було вільніше рухатися. Також у них були «туалети» — дірки