Читати книгу - "Українець і Москвин: дві протилежності"

то було на Заході, а всі існували тільки для держави. Ані одна з них не повстала з власного права, а всі покликувалися до життя державою. Ані одна з них не розвинула — як в Европі — в боротьбі з троном власного корпоративного духа, власної станової чести, а всі привілеї діставала від державної влади без боротьби… Церква зробилася в Московщині звичайним міністерством уряду. Певний своїх прав «третій стан» в Европі — в Московщині був лише «купцамі разних гільдій», залежних від самодурства кожного Сквозніка–Дмухановского. Европейський феодалізм витворив шляхту, основану на правах, виборених предками. Московське «дворянство» було нагородою за службу цареві і залежало від примхи царя. «Знайте, пане, що тут ніхто не є значною особою, опріч тої, до якої я говорю, і тільки так довго, як я до неї говорю». Так відповів цар Павєл французькому амбасадорові Демур’є на заввагу останнього про визначних московських вельмож. Ці слова були не балаканиною божевільного деспота. Ці слова були лише влучно схопленою формулою відносин між Я і Ми, між одиницею і загалом в Московщині, що його персоніфікацією був цар. Московські дворяни — це не європейська шляхта, певна своїх прав, але звичайні кріпаки царя. Як селянська їхня абщіна відповідала «круговою порукою» за кожного свого члена, так і дворянська родина відповідала перед царем за кожного свого члена. І в цьому випадку сучасні червоні москвини йдуть слідами своїх предків, перекладаючи провину одного члена родини на всіх членів родини. за мужика–абщінніка думала ціла абщіна і памєщік. За памєщіка–дворянина думав цар, який для москвина був втіленням колективної волі. Активної участи у творенні тої волі москвин ніколи не брав, як це було в Европі, включно з Україною (Д. Донцов. «Підстави…»).

Абщінний принцип бачимо і в політичному устрої Московщини. Жодна інша нація не плекала ніколи ідеалу держави з такою завзятістю, як московська. У москвинів одиниці і корпорації були нулем, а держава — всім. В. Соловйов пише: «У нас серед псевдохристиянського суспільства з’явився новий іслам, але не у відношенню до Бога, а у відношенню до держави. У нас в державу віриться як в абсолютну силу, перед якою зникає людина; віриться як в абсолютне втілення нашої народної сили. Як для правовірного магометанина всяке теоретизування про суть і атрибут Божества є порожня балаканина або претензійне злоречення, так і для Москвина є гріхом всякий сумнів щодо прав його божества — держави робити з ним все, що державі подобається» (В. Соловйов. «Національний вапрос в Расіі»).

«Як знаємо, тепер москвини цю свою історичну віру у всемогутність держави піднесли до неймовірного, неможливого, здавалося б, максимуму. В СССР все життя — абсолютно все, включаючи найінтимніше життя одиниці, підпорядковане державі, — керується, регламентується державою. Навіть такі далекі ніби–то від політики царини життя, як поезія, археологія або абстрактна математика… Московський термін «подданний» якнайліпше віддзеркалює відносини між державою й одиницею. В Европі існують два терміни: sujet і citoyen. Перший — об’єкт державної влади. Другий — управнений учасник цієї влади, проти якого держава так само забов’язана, як і він проти неї. У москвинів терміну «громадянин» нема, а коли його («ґражданін») їхня інтелігенція штучно видумала в кінці XVIII ст., то уряд негайно заборонив його вживати, щоб не вносити замішання в гармонійну систему московської державницької ідеології» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«В найгірші часи європейської історії ми бачимо деякий респект перед особистістю, деяке визнання її незалежности, деякі права, належні талантові, генієві. Хоч які суворі були тодішні уряди, але Б. Спінозу не заслали «на пасєлєніє», Г. Лессінга не «сєклі» та не віддавали «в салдати». В цій пошані не лише матеріяльної, але моральної сили, в цьому визнанню особистости є одна з великих чеснот європейця. А у нас, москвинів, нема нічого подібного. У нас особа завжди була придушена, поглинена державою, абщіною. Те неписане моральне, стримуюче владу, інстинктове визнання прав особи, права особистої думки — до нас, москвинів, не могло перейти і не перейшло. Державна влада у нас є більш незв’язана, більш самопевна, ніж у Туреччині чи Персії. У нас державну владу ніщо не стримує, ніяке минуле» (А. Герцен. «С таво бєрєґа»). Московський соціяліст–анархіст каже: «Московський народ шанує в особі свого царя символічне представлення єдности, величі московської землі» (М. Бакунін. «Пісьма а патріатізмє»).

«Примітивізм цілого суспільного ідеалу, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу рабів, орду, нездатну на відпору ніякій владі згори; масу, що протиставляє активності хаос; людській енергії — енергію натури, яку вона навіть опанувати не вміє; організації — кий; приматові розуму та волі — покору та інстинкт; складності форм — московську безформність у всім суспільнім житті. Під впливом цієї генеральної лінії та установ, з яких вона зродилася, повстав і своєрідний московський ідеал свободи, рівности і демократії, ідеал, якому аналогії даремно шукатимете в Европі чи Америці. Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівнання всіх, що виносяться над юрбою, зрівнання, осягнене хоч би й ціною політичного рабства. Ідеал свободи у москвинів — це найбільш вульгарний ідеал рівности, еґалітарности. За свідченням Н. Данілєвского («Расія і Європа») москвини розуміють демократію не як народоправство, але як ЕГАЛІТАРНІСТЬ. Але і цей московський ідеал рівности не є ідеалом рівности європейця. В Европі — це оправдане намагання стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Московщині — це намагання слабших стягнути сильніших вділ, зрівняти їх з собою, а не себе з ними. Найяскравіше цей ідеал виявився в економічному житті москвинів. Серед трьох головних галузей людської праці: продукції, виміну і поділу, — саме ПОДІЛ був головним у свідомості і московського інтелігента і московського мужика. Змушений у всій своїй діяльності пристосовуватися і слухати абщіну, а не власного розуму, москвин не мав можливости розвинути особисту ініціятиву, а звик легковажити її в суспільному, церковному та державному житті. Та навіть і найбільш напружене особисте зусилля не може принести несподіваних наслідків для одиниці в системі, в якій наслідки того зусилля припадали іншій особі при найближчому переділі. Отже, не дивно, що за такої системи господарки переділ став економічним ідеалом москвина, а зусилля, праця, продукція — ці підстави всієї європейської культури — зійшли у москвинів на друге місце. Заздрість невдахи, нездатність власними силами вибитися вгору, знаходження садистичної насолоди в нівеляції щасливіших — це є московський