Читати книгу - "Дворіччя. Книга українця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Так славить українських мучеників Ліна Василівна Костенко! Бред второзаконія її серцю не каже нічого. І моєму також! Розуміння святості у наших мудрих предків було цілком відмінне від християнського. Святість у них була сила світотворча, а не світозаперечна. Святість дається душі лише на висотах героїчного чину, а не в печерах, келіях і скитах.
Ваші церковні «треби», отче, ніяким чином не задовольняють духовних потреб української душі. Тільки-но та душа з’явиться на світ Божий, як ви при обряді хрещення промовляєте: «Господь Саваоф, Бог Ізраїлів, зцілюй всякий недуг...» і читаєте паримії на кшталт «прийдем в Сіон з веселієм і радістю», і кажете, що немовля «хреститься в Мойсея»...
Чисті українські душі, які приходять до вас вінчатися, слухають ваші «велегласні» молитви: «Боже, що допомагав патріарху Аврааму, сину його Ісааку знайти вірну дружину Ревекку і обручив їх в кінці кінців, обручи тепер цю пару...Більше як до тебе, Боже, нема до кого звертатися — адже ти дав владу Йосипу в Єгипті, ти прославив Даниїла в Вавилоні, відкрив істину Фамарі, Мойсея озброїв у Червоному морі, ти євреїв укріпляв завжди». І після того одягаєте обручки на пальці молодих...
Обручивши у такий єврейський спосіб дворічанську пару, ви, отче, починаєте її вінчати. Згадайте, який «бред второзаконія» несете при обряді вінчання: «Боже, що колись Авраама благословив і розкрив ложесна Сари і тим сотворивший отця всіх народів — Ісаака, а потім дарувавший Ісаака Ревеці і та з твого благословення родила славних синів єврейських... благослови тепер і цих рабів, що стоять зараз у церкві... Благослови, Боже, молодих цих, як колись благословив Авраама і Сару, Ісаака і Ревекку, Іакова і його 12 синів, Йосипа і Асенефу, Мойсея і Сапфору...»
Потім, отче, ви знімаєте з голів молодят корони і кажете нареченому: «Возвеличся, наречений, як Авраам, благословись, як Ісаак, умножся, як Іаков»; а нареченій: «і ти, наречена, возвеличся, як Сара, возвеселись, як Ревекка, умножся, як Рахіль...»
Навіщо силоміць приплітати усе те жидівство до українських молодят?
Я віддав би півжиття, отче, за те, щоб дізнатися, яку ж правду хотів, але так і не наважився сказати нам Тарас Григорович Шевченко, коли, змалювавши квітучу долину та українську закохану пару, скрушно запитав:
Якого ж ми раю У Бога благаєм? Рай у серце лізе, А ми в церкву лізем, Заплющивши очі, — Такого не хочем. Сказав би я правду, Та що з неї буде? Самому завадить, А попам та людям Однаково буде....А як ви, отче, напутствуєте українську душу, коли вона відходить у Вічність? Тут ви знову всує згадуєте Ізраїль і знову закликаєте жидівського бога упокоїти українського мерця «в лоні Авраама».
А що написав за десять днів до смерті Тарас Григорович? Ось що:
...На той світ, друже мій, до Бога, Почимчикуєм спочивать... ...У раю, Неначе над Дніпром широким, В гаю — предвічному гаю, Поставлю хаточку, садочок Кругом хатини насаджу...
Навіть гадки ніякої не мав Шевченко іти в чуже лоно Авраама!
І я не маю, отче. Тому молюся українським Богам під українським небом. Як учили мене мої предки:
Молімося нашим Богам, Щоб мали ми чисті душі і тіла наші, І щоб мали ми життя вічне З Праотцями нашими, В Богах зливаючись в єдину Правду!
Українець Григорій Сковорода також у церкву не ходив, але так вірив у Бога, ніби знав Його в обличчя. І молився не в церкві, а в ДУСІ та ІСТИНІ. В нинішніх християнських конфесіях нема українського духу, та й істина там не вся...
...На початку 1842 року Микола Гоголь задумав паломництво в Єрусалим, «ко Гробу Господню». Через шість років цей великий українець таки здійснив свою мрію. І ось що він пише після того, як побував в «Святом Граде», В. А. Жуковському:
«Моё путешествие в Палестину точно было совершено мною затем, чтобы узнать лично и как бы узреть собственными глазами, как велика чёрствость моего сердца. Друг, велика эта чёрствость! Я удостоился провести ночь у Гроба Спасителя, я удостоился приобщиться от Святых Тайн, стоявших на самом Гробе вместо алтаря, — и при всем этом я не стал лучшим, тогда как все земное должно бы во мне сгореть и остаться одно небесное.»
Миколо Васильовичу, нема тут ніякої «черствости вашего сердца»! «Гроб Господєн» не міг дати Вам ніякого духовного просвітлення, бо Ви — українець. А в українців Бог — на небі, а не в гробу! І ви б знайшли таке очікуване Вами духовне просвітлення, якби поїхали не в Палестину, а в Україну і стали б на високому березі тої могутньої ріки, про яку ви написали «Чуден Днепр при тихой погоде...»
Згадайте, Миколо Васильовичу, свого великого земляка Григорія Сковороду, який ніколи не прагнув
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дворіччя. Книга українця», після закриття браузера.
