Читати книгу - "Листи до себе, Борис Іванович Кульчицький"

Жіночий контингент дуже швидко взнав, що в будинку навпроти від них живе «модистка», яка добре розуміється в хитрих викрійках делікатного жіночого туалету. До хати потягнулись одна за одною, а то і гуртом, говірливі та рухливі клієнтки. Вони без кінця роздягались, одягались, приміряли, поправляли, закочували, підшивали, розпускали… В хаті мені і місця не стало, навіть ночувати кілька разів приходилось у сусідів. Невпинно стрекотіла машинка, та мама почувалась якось розкуто з цими молодими жінками. Інколи я помічав навіть посмішку на її обличчі. Часом «дєвочки» (як вони називали одна одну) залишали в подяку якийсь харч: трішки цукру, вермішелі, круп, перепадали і делікатеси: тюбик плавленого сиру, а то і обламок від плиточного шоколаду.

Зовсім стали обминати хату з часу, як став до нас на постій гауптман[87].

Сталось це так, як воно робилось колись у всіх арміях. В хату ввійшов чистенький, підтягнутий офіцерик, чемно і сухо привітався. Прискіпливо оглянув помешкання, поцікавився посудом, постільною білизною, запитав, чи вміє мадам столувати. Мама відповіла — аби було з чого… Затримавши трохи погляд на маминих руках, офіцерик витягнув з планшета якісь папери, щось записав, щось запитав, сказав:

«Гут» і пішов.

За якусь годину в хату прийшов молодший чин. В руках у нього було дві валізи, а під рукою і ще щось плоске, наче стільниця для замісу галушок. Та була то не стільниця, а великий фюрер, тобто, портрет фюрера. По тому, як молодший чин, перш за все, по-хазяйськи прилаштував на стіні «освободителя», можна було подумати, що саме його доведеться мамі столувати…

Виконавши найголовнішу роботу по облаштуванню житла, денщик сказав мамі, що незабаром прийде сам «гер гауптман».

Так воно й сталося. В хату ввійшов сухий, високий німець на журавлиних ногах. Обличчя мав старе, зморщене од літ, брови сиві, на хрящуватому переніссі окуляри–пенсне. Гострий опущений кінчик носа майже торкався верхньої губи. Шия довга і тонка. Від того, що козирок кашкета і нижня щелепа були витягнуті вперед і мали однаковий нахил, складалось враження, що обличчя у німця було двоповерхове.

Можна було б і не давати такий детальний опис–портрет «гера гауптмана», а сказати просто, як у нас «глиста». Та вже як є. Ще тільки про очі. Які у німця були очі — не бачив, в скельцях пенсне відображались лише віконні рами.

Харчувався постоялець раціонально: вранці — одне яйце і філіжаночка ячмінної кави без цукру з молоком, тонкий окраєць хліба з повидлом; в обід легкий курячий бульйон, вівсяна каша пісна, салат з натертої свіжої капусти, моркви, цукрового буряка; на вечерю — не пам`ятаю, видно, не було чого запам’ятовувати.

Молодший чин, котрий уособлював у цьому званні денщика, вістового, ординарця, ад`ютанта, пересвідчившись, що господиня володіє тонкощами кулінарного мистецтва. цілковито віддався справі комплектування продуктових посилок для відправки дорогій родині гера гауптмана в далеку Німеччину. Треба сказати, що добуванням їства денщик займався цілодобово і, як результат, кожного вечора до нашого двору під’їжджала машина і забирала дві, а то і три, вже збиті в ящики, посилки.

Чого тільки не напихалось в ті ящики… Найбільше припадало на мелясу[88]. Пронирливий служка винюхав на Війтовському цукровому заводі дифузійні котли, з яких вигрібав цю густо-коричневу напівскристалізовану солодку масу, загортав у вощаний папір і так запаковував у ящики.

Маю сказати, що поки квартирував у нас німецький бонзик, ніякі інші бонзенята й думати не сміли, щоб зайти у хату. Мало того, щоб бува ніщо не перебило нічного сну[89] гера гауптмана, біля дому виставлявся вартовий.

Все ж таки на збігу одного дня до хати таки зайшов якийсь неприкаяний німець і попросив (!) маму нагріти води аби помитись. Солдат був молодий, але по всьому було видно, що встиг навоюватись на східному фронті до гикання в животі. Я поштиво сказав «німецькою» пану єфрейтору, що в хаті квартирує гер гауптман. Солдат наче б зважив на це, та мама, глянувши на заскорузлого від бруду всяка, мовчки поставила на табуретку великий таз, зняла з плити збанок з теплою водою.

Солдат поклав свою амуніцію в ближній куток ганку, оголився до пояса, намилився. Тільки встиг розвести по торсу потьоки першого бруду, як ввійшов гер гауптман. Блискавично виструнчившись, солдат завмер, виказуючи тим готовність до виконання будь-якої команди, або хоч натяку такої.

Пан офіцер, без паузи, кинув тихо і зневажливо пану солдату «Век» (Геть) — блиснув по нас скельцями пенсне і пішов у кімнату.

Коли і куди подівся солдат я не збагнув. Про те, що він тут був, нагадувала тільки калюжа брудної води на підлозі, та й ту мама старанно витерла.

Чогось–то такого страху наганяв, наче не такого вже й високого звання, наш гер–постоялець, я зрозумів трохи пізніше. Справа не в званні, а в посаді, в призначенні установи, в якій служив гер гауптман.

Була та установа каральна: трибунал?… прокуратура?… суд?.. — не знаю, але те, що він чимось там заправляв, було видно по всьому.

Видно було також, що страху наганяв цей служитель тільки на своїх, бо з наближенням радянського війська до Хмільника не зміг подолати свого страху і дременув за річку Буг. Та так дременув, що й не спромігся взяти портрет свого фюрера.

Як залишився живим прокурор–суддя, то чи могло йому приснитися, що знімуть той портрет його співвітчизники, солдати того фюрера, якого він так ганебно залишив на поталу? Сталося те на другий день, коли ввійшовши в хату, побачив в кімнаті з портретом