Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Поспішу запевнити, що я не почувалася якоюсь пригнобленою жертвою ( хоча таке враження могло у вас скластися, але насправді це не так). У нас був щасливий шлюб. Принаймні, про це безперестанку твердили мої подруги та мама, і якоїсь миті я теж у це повірила. Олег мав легку, спокійну вдачу, він не був скупим і не дорікав мені тим, що часом я не встигала  вчасно приготувати обід або поприбирати. Адже Ярик підростав і потребував все більше уваги. 

У нас була хороша квартира, я могла дозволити собі дорогий одяг, косметику… та все, що завгодно. Після тієї шлюбної ночі мій чоловік узяв купку конвертів, які вручали нам гості під час весільної церемонії і, навіть не зазираючи досередини кожного з них, простягнув усі мені.

 — Але це дуже багато, — розгублено сказала я. — Що я з ними робитиму?

 — Ну, ти ж тепер будеш маленькою господинею великого дому, — він вирішив продемонструвати свою обізнаність з творчістю класиків світової літератури. — Може, захочеш якось впорядкувати нову квартиру. Звичайно, я зробив ремонт, та залишилися різні дрібниці — посуд там, штори, килимки… Жінка повинна створювати затишок, правда?

Я кивнула, хоч почувалася не дуже впевнено.

 — Крім цього, ти ж маєш поновити свій гардероб, аби відповідати моєму новому статусу. Я тепер досить популярний у мистецьких колах. До нас іноді будуть приходити гості, чи ми самі відвідуватимемо різні культурні заходи. А на твоє пальтечко я не можу дивитися без сліз. Скільки років ти його носиш?

—Не знаю, мабуть три, — на мою думку, пальто мало ще досить пристойний вигляд. Проте Олег вважав інакше.

 — Ми разом підемо у хороший магазин і купимо тобі все нове — починаючи від білизни і закінчуючи верхнім одягом та взуттям. Я хочу, щоб у моєї дружини було все найкраще і найдорожче. І в мого сина також.

При останніх його словах у мене сльози навернулися на очі. 

 — Дякую, — збентежено пробурмотіла я. 

Він погладив мене по голові, як маленьку:

 — Все, приводь себе до ладу, і будемо їхати додому. До нашого дому. Подивишся, як я все облаштував, може, треба буде ще щось докупити — то відразу й зробимо це, не відкладаючи в довгий ящик. Продуктами затаримося на перші дні. А потім поїдемо до твоїх батьків і заберемо Ярика. Як тобі такий план?

 ***

Коли ми спинилися перед новими металопластиковими дверима Олегової квартири, я обережно провела рукою по гладенькій  темно-вишневій поверхні. Мені не вірилося, що відтепер це буде мій дім. А Олег швидко дістав з кишені ключі і відімкнув обидва замки, потім поставив сумку з продуктами, котру тримав у руці, і раптом підхопив мене, з легкістю відірвавши від підлоги.

Я скрикнула від несподіванки.

 — Кажуть, чоловік має перенести дружину  на руках через поріг їхнього родинного гніздечка, — весело промовив він, і зробив крок досередини. У передпокої поставив мене на ноги та клацнув вимикачем. Під стелею загорілося кілька круглих ламп, що осяяли кімнату затишним золотавим світлом.

 — Як гарно, — я кивнула на м’який диванчик, що притулився навпроти великого настінного дзеркала. Збоку знаходилася шафа-купе, де зберігався верхній одяг та взуття. Всього цього не було видно, тому здавалося, що це міні- вітальня, затишок якрї доповнювали маленький телевізор на стіні і кілька картин у рамках.  — Я б тут і жила…

 — Ти нагадуєш мені того актора, забув його ім’я, — усміхнувся Олег. — Який уперше приїхав за кордон і поселився в розкішному готелі. Вірніше, його поселили організатори гастролів.  Але він звик до скромного побуту в Радянському Союзі і подумав, що невелика кімната, у якій він облаштувався — це весь номер. І тільки коли вже мав від’їздити, вирішив поглянути, що там за сусідніми дверима. І виявив, що кілька днів прожив у  тісному коридорчику, коли до його послуг ще була простора  спальня і вітальня з балконом, із якого було видно море…

 — Це схоже на якусь байку, — похитала головою я. — Невже покоївки чи інший обслуговуючий персонал не вказали б йому на помилку?

 — Хтозна, може, вони були навчені не втручатися у життя клієнтів? Мало, які диваки бувають? А може,  це й справді вигадана історія… Але вона, як і будь-яка байка, має мораль. Знаєш, у чому ця мораль полягає?

 — І в чому ж? — я зазирнула у дзеркало і не впізнала себе. На мені було нове темно-зелене пальто і стильний капелюшок.

Олег галантно відчинив переді мною двері, що вели до інших кімнат.

 — Ніколи не можна ставити себе у ті чи інші рамки, — сказав він. — Говорити: “Я цього недостойна,   тому можу задовільнитися малим”. Якщо життя щось тобі пропонує — не соромся, хапай в обидві руки, а потім розберешся, чи справді воно тобі потрібне. Зрозуміла? 

 — Так, — відповіла я. — Зрозуміла...