Читати книгу - "Муза, Мар'яна Доля"

Час збігав швидко, і я звикла до свого нового життя. Зрештою, воно мало чим відрізнялося від  перебування в домівці батьків. Хіба що тепер поруч не було мами, яка готувала щось смачненьке і звільняла мене від прання та прибирання. Квартира Олега була обладнана сучасною побутовою технікою, яка значно полегшувала процес господарювання, але й  клопотів з Яриком додалося. бо він став повзати і активно досліджувати навколишній світ, а коли йому виповнилося десять місяців — зіп’явся на ніжки і відразу побіг. Він ріс активною і допитливою дитиною, все йому було цікаво, до всього хотілося дістатися, тож я постійно ходила за ним назирці, контролювала, щоб не вчинив якоїсь шкоди. 

Часом ми з ним, коли Олег був на роботі, вирушали в гості до моїх батьків, які нудьгували без онука. Але самі навідувати нас соромилися, хоча Олег і запрошував.

Мама несміливо розпитувала мене, чи я задоволена своїм життям, чи чоловік мене не ображає. Я незмінно відповідала, що все добре. Та так і було. Правда, Олег майже увесь свій час проводив поза домом, приходив пізно ввечері, вранці довго спав ( він був “совою”, і я, знаючи цю його особливість, зазвичай планувала на ранок прогулянки з сином, аби він своїм галасом не збудив батька). Кажу “батько”, бо Олег офіційно всиновив малого, і той  тепер носив його прізвище та по-батькові — Ярослав Олегович Річинський.  

Ярик проникся до Олега великою любов’ю, навіть його перше слово було не “мама”, як зазвичай у діток, а “тато”. Та й Олег ставився до нього з теплотою,  і в ті нечасті дні, коли на вихідних залишався вдома ( бо в нього  у свята  планувалися то виставки, то якісь мистецькі заходи, зустрічі з поціновувачами живопису)) завжди грався з Яриком, читав йому казки, накупив безліч дорогих іграшок.

Але частіше за все ми з сином залишалися вдома самі. Хоча я не відчувала від цього жодного дискомфорту. Ніколи не мала  багато подруг, а для спілкування вистачало мобільного телефона та комп’ютера, котрі мені подарував чоловік. Я стала опановувати інтернет, що був тоді ще цікавою новинкою. Читала різні форуми. де спілкувалися люди з усього світу. Було дуже цікаво дізнаватися, як живуть інші молоді матусі, чим цікавляться, як займаються з дітками. 

Також я вчилася готувати, бо Олег завжди схвально відгукувався про страви моєї мами, і мені стало соромно, що я цього всього не вмію. 

Одним словом, кожен  мій день, хоч і був схожим на інші,  немов брат-близнюк, пролітав швидко у різноманітних клопотах, і нудьгувати мені не доводилося.

Проте одного ранку я поглянула на календар і зрозуміла, що незабаром закінчується моя академвідпустка. Треба було повертатися до навчання…

***

Я набралася хоробрості, і коли Олег залишився вдома у суботу, спитала його, що він думає про моє подальше здобуття вищої освіти. Він уважно подивився на мене, певно, зважуючи усі “за” і “проти”.

 — Скажи мені, Аліно, ти дійсно хочеш працювати вчителем історії? — запитав, відставляючи вбік недопиту чашку чаю. 

У сусідній кімнаті  Ярик гудів і бібікав, граючись машинками. Через відчинене вікно вривався теплий літній вітер, грався рожевими фіранками, які я вибирала сама і дуже любила.

 — Ну… мені подобається історія, — невпевнено сказала я. — Та й диплом про вищу освіту потрібен.

 — Проти диплома я нічого не маю, — усміхнувся він. — Але чи хочеш ти працювати в школі?

Я знизала плечима. Де ж мені ще працювати, якщо я навчаюся в педагогічному?

 — Чесно кажучи, я не люблю вчителів, — рішуче промовив Олег. — У більшості моїх знайомих, хто обрав для себе таку професію, вже розвинулася профдеформація. Вони не тільки зі своїми учнями, а й з усіма навколо спілкуються повчальним тоном і вважають себе найрозумнішими, авторитетом в останній інстанції. 

 — Отже, ти не бажаєш, щоб я вчилася далі, — мені стало неприємно, як отому хлопчику зі старого фільму, якому замість цукерки запропонували порожній фантик.

 — Ні, я просто не хочу, щоб після навчання ти впряглася в робочий віз. Хочу, щоб моя дружина створювала затишок у домі, спокійно виховувала дітей, не бігла стрімголов на уроки, де їй будуть псувати нерви малолітні шибеники…

 — Ти сказав “дітей”? 

 — Так, а що тут дивного? Я хочу ще одну дитину, а як все буде гаразд, то, й двійко. Завжди мріяв про велику родину. Чи, може, ти проти?

 — Ні, просто я… — я трохи злякалася такого повороту розмови, — я ще не зовсім відійшла від народження Ярика. Та й він занадто малий і потребує багато уваги…

 — Ну я ж не кажу, щоб ти прямо зараз народжувала. Почекаємо два-три роки, потім подумаємо над поповненням. Тебе цей варіант влаштовує?

Я кивнула. Потім згадала, про що ми починали розмову:

 — Але що буде з моїм навчанням? Мені залишити інститут?

 — Ні, не треба. Але я думаю, є сенс перевестися на заочне. Так ти і диплом матимеш, і дитина ростиме з матір’ю. Поїдеш двічі на рік, здаси сесію, і знову будеш вдома. Якщо ми не плануємо, щоб ти працювала — то й надто вже помирати над підручниками не варто. Зрештою, завжди можна домовитися з тим чи іншим викладачем, правда? Гроші я дам, якщо буде потрібно.

Він дійсно не був жадібним, незважаючи на те, що я не отримувала жодної допомоги від держави, повністю забезпечував нас із сином, і, слухаючи нарікання інших мамочок на дитячому майданчику на те, що їхні чоловіки відмовляються дати їм гроші на нові колготи чи помаду, мені робилося трохи незручно через те, що я мала все і трохи більше, і від мене нічого за це не вимагалося.

Навіть “подружній обов’язок” траплявся досить рідко і без особливого ентузіазму з боку мого чоловіка. Втім, я вирішила для себе, що, мабуть, у нього просто такий темперамент, і мене це влаштовувало більше, ніж надмірна сексуальна активність Мельника свого часу.

 — То що, поїдемо переведемо тебе на заочне відділення? — його голос вирвав мене із полону думок, аж я здригнулася.

 — Ти хочеш поїхати зі мною? Та я й сама можу, — якась дивна тривога заволоділа мною, я закрутилася, як вуж на сковорідці, уникаючи його погляду.