Читати книгу - "Житія Святих - Травень, Данило Туптало"

Прийнявши царевих синів, Арсеній мав про них велику опіку, навчаючи книг грецьких і латинських, і всієї любомудрости, і з Божественного Писання на користь їм розповідаючи, наставляв їх на добрі звичаї і на шлях праведний і угодний Богові. А найбільше навчав їх, які мають бути, коли благоволить Бог подати їм земне царювання, щоб не стільки вінцем царським себе прикрашали, як же добрими милосердними справами, благочестям і благоговінням християнським. Бо царювати — мали те і погані, нечестиві люди, як же раніше були поганські царі, а добродійними бути — властиво царям християнським, які мають і Богові угодити, і для людей бути настільки любими, аби по них залишилася пам'ять добра на віки. Такі давав настанови їм премудрий Арсеній, шанував же їх як синів царських і садив на двох престолах, сам же перед ними стояв, научаючи. Трапилося ж якось прийти до них цареві несподівано, побачив, що сини сидять, Арсеній же перед ними стоїть, — засмутився вельми і сказав до Арсенія: "Чи так я наказав вам? Чи не казав, аби мали їх за учнів, і послушників, і своїх дітей, а не за царевих дітей?" Відповів зі смиренням блаженний Арсеній, кажучи: "Царю, кожна річ потребує відповідної дії: юність навчання потребує, а царській честі належить шанування". Тими словами ще більше ображений, цар сказав: "Хіба ти ставиш їх царями?" Те мовивши, зняв швидко із синів знамення царські і посадив Арсенія, хоч і не хотів, на престолі, а синам звелів стати перед ним, кажучи: "Якщо навчаться боятися Бога, і заповіді Його берегти, й угоджати Йому правдою і покорою, сильний Цар Небесний дати їм царювання на землі, якщо будуть того достойні. Якщо ж виявляться злими й недостойними, то краще їм лишитися без царювання, аніж царювати з безумством. Прошу ж Бога, аби краще знищилися смертю із землі в дитинстві своєму, аніж би мали бути поганими й вирости на шкоду душі своїй і инших". Так настановивши, цар пішов. Арсеній же похваляв подумки за те царя і відтоді чинив за велінням його: сидів-бо сам й учив синів царських, що стояли перед ним. Перебуваючи у великій шані і славі, сумував вельми, тужив духом: ненависні-бо йому були слава, і багатство, і гамір світу цього, бажання ж мав велике у безмовстві, убогості і смиренні чернечому працювати для Бога. І просив Бога належно, аби показав йому шлях зручний уникнути того життя в царських палатах для отримання осібного пустельного перебування.

Одного дня побачив Аркадія, який впав у якусь дитячу спокусу, розгнівався на нього, бив його різками сильно і поранив так, що пам'ятати йому покарання те аж до смерти: знак-бо його на тілі залишився. Це ж було з Божого провидіння, аби з тої причини вивести Арсенія зі світу і ввести у бажане йому пустельне життя. Аркадій дістав злість велику в серці своєму на учителя свого за те його биття, а найбільше, віку дорослого дійшовши, думав, як би його убити. Відкрив же думку свою одному вірному спадарію своєму і просив його, щоб потай убив Арсенія якимось чином. Спадарій же, боячись Бога і царя Теодосія, не хотів такого зла сподіяти, ще ж і Арсенія за превеликі його чесноти любив і шанував — розповів йому на самоті таємно про погану гадку Аркадієву і радив берегти, як же знає, своє здоров'я. Арсеній же, сумом і страхом охоплений, молився Богові зі сльозами, аби скерував його шлях на спасення. І коли він уночі молився, був голос зверху, що промовляв: "Арсенію, втікай від людей і спасешся". Те чувши, Арсеній одягнувся зразу в убогу одежу і вийшов з палат царських, ніхто про те не знав, і прийшов до пристані морської, побачив корабель (за Божим влаштуванням), що плив в Олександрію. І, сівши в нього, вирушив у дорогу, покладаючись на Бога. Коли ж прибув до Олександрії, не затримуючись, пішов у скит пустельний і прийшов до церкви, просив пресвітерів, щоб зробили його монахом і наставили на шлях спасення. Ті ж, з лиця, і вигляду, і з бесіди бачивши в ньому мужа чесного, питали його, хто він і звідки. Він же відповів: "Чоловік я подорожній і вбогий". І радилися між собою пресвітери, хто б міг взяти його до себе і на подвижне чернече життя наставити. Привели його до авви Иоана Колова1, і сказали йому про мужа, що прийшов в чернецтво. Старець, помолившись, сказав: "Хай буде воля Господня". І поставив трапезу, була-бо година десята. Сіли пресвітери їсти зі старцем, покинули Арсенія стояти, ніхто-бо йому не казав сісти. І, коли вони їли, стояв він перед ними, долі дивлячись, здавалося: стоїть перед Богом і перед святими ангелами. Старець же, взявши один перед собою посмаг, кинув перед нього, кажучи: "Якщо хочеш — їж". Це зробив старець, випробовуючи смирення його і бажаючи довідатися, чи справді прийшов зректися себе. Арсеній же подумав собі, кажучи: "Цей старець — ангел Божий і ясновидець, пізнав, що гірший я від пса, як псові, кинув мені хліб. І годиться мені, як псові, з'їсти дану мені їжу". Тому схилився долі, пішов руками і ногами по землі, як якась чотиринога тварина, взяв устами своїми посмаг, пішов в кут і там, лежачи на спині, з'їв. Преподобний же Иоан Колов, бачивши таке його смирення, сказав до пресвітерів: "Цей справним буде ченцем". І полюбив Арсенія вельми за його смирення, і зразу в чернечий чин одягнув його, і, наставивши його на подвиг духовний, не через довгий час дав йому келію поблизу себе, звелів йому жити як справжньому ченцеві.

Після того як пішов Арсеній із палат царських, були великі за ним пошуки царя Теодосія, вельми-бо цар за ним сумував. І послав у всі краї шукати його, але не міг знайти — Бог покривав раба свого до часу явлення його багатьом на користь. Арсеній же в келії, яку старець йому дав, жив, постом, і трудами, і всілякими чеснотами догоджував Богові і скоро перевищив багатьох отців постницькими своїми подвигами. Молився ж він до Бога і казав: "Господи, настав мене, як спастися". Знову був голос зверху до нього, що казав: "Арсенію, втікай від людей і в мовчанні перебувай, це-бо корінь безгрішности". Тому встав, пішов далі на безмовність пустельну і, келію малу собі влаштувавши, жив у ній сам, всіляко намагаючись зберегти мовчання.