Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Я торкаюся стіни однією долонею.

— Де ти був, Васю? Ти... бачив його?

Обіймає мене за талію, всією довжиною руки притягуючи на себе. Добре, що мого обличчя розгледіти не зможе. Я зриваюся на плач, поштовхами і місивом схлипів видавлююся вся назовні.

— Зламав йому все, що поламалося. Якщо не знайдуть там на дорозі, то так і здохне. А ти, давай, викинь із голови. Я знаю, хто він. Не засмучуйся. Справжньої влади в нього немає і не буде вже. Він на сході бовтався роками, а тут — це значить вже збитий льотчик.

— У тебе будуть неприємності!

Голова паморочиться, як від зневоднення. Я не переживу, якщо Вася постраждає через це. Це справжнє пекло, це все моя провина.

Життя мені потрібно було жити по-іншому. Ще у двадцять років перевернути все, а не зализувати рани, і спочатку чекати, що станеться диво.

— У мене щодня неприємності. Єдина неприємність, що мене хвилує — це те, що ти наробила. Ти ж мене з землею зрівняла. Усі навколо знають, чому в тебе... чому на обличчі в тебе ось це, а Вася Кулак як тупа шавка.

Вивертаюся раніше, ніж думаю. Крізь соплі й потік сльоз, вибухаю ще більшою істерикою:

— Ніхто! Ніхто не знав! Що ти несеш! Та я... Ні за що в житті! Я нікому не говорила зараз!

Він притуляє мою голову боком до свого обличчя, обхоплюючи долонею і навіть не дивлячись. Дрібне тремтіння намагається заспокоїти, а даремно. Це не закінчиться. Точніше, я закінчу це сама. Усе це. Нас. Від цього туга така безпросвітна бере, що реву ще більше.

— Три чорти, Алісо, — видихає він, — скажи, що зробити, ти не смій так плакати. Чому, тобі боляче, може, десь?

Оце ти Шерлок Холмс, хочу крикнути крізь ридання. Боляче десь? Скрізь!

Хочу людиною без серця жити. Дивлюся на свої руки крізь пелену, а вони чужі. Дисоціація.

— Не можу зупинитися! Відпусти мене, ну відпускай.

Він тільки міцніше до себе притискає… і ось між нами зовсім вільного місця не залишається.

— Не смій плакати, я прошу тебе, ну, — губами гріє кожен клаптик обличчя і здавлено вимовляє, — будь розумницею, маленька моя, і більше не плач.

Якби це було так просто. Відвертаюся, і тоді накочує тимчасовий перепочинок: відчуваю порожнечу і втому.

— Ось так, — шепоче він, — пекло, це ж... не роби так. Не плач більше. Я сам себе лякатися починаю, а це мені вже сорок і я себе добре знаю. Чому Єгору розповіла, а іншим усім ні?

Дивлюся в стіну, і один раз проводжу по його грудині рукою. Хочу відчути, можливо, востаннє.

—  Я не говорила Єгору, — відповідаю ріжучим, але механізованим голосом. — Він сам здогадався. Мене заміж видавали за Загродського в інституті, і Єгор знав його, як і всі в цих колах. Як і всі здогадувалися, що він мене б'є. Ми навіть не зустрічалися. Він бив... мене за це. А тепер відпусти мене.

Я відштовхуюся, але він повітря свистом видихає мені в обличчя.

— Стояти, — сипло гарчить, і я голову підкидаю, ніби це допоможе вирватися, — стояти, Алісо, ти... Якщо є ще погані новини, то по пунктах мені зараз виклади. Зараз же. Стояти!

— Вася, — плачу я, — відпусти мене. В-відпусти.

Коли він розтискає руки, я вже набираюся сил, щоб до виходу добрести. Тільки в коридорі свого поверху розумію, що він за мною пішов.

Мотаю головою. Не дивлюся на нього.

Більне нічого не відчуваю. Це вже неможливо щось переживати у житті.

— Іди відпочивати. Я далі... сама. Дякую тобі… Василь.

Взявши пляшку води і легку хустку, я потім докрокую до ділянки Сергія Степановича. У хаті горять світлом вікна. Це добре, вони з Ванею до відпочинку готуються.

За сіткою першої ділянки є порослі, що ведуть до далекого саду без будівель. Розкішні фруктові дерева у Сергія Степановича, з Ванею ми тут постійно тусувалися. Щоправда, поки через сітку пролізеш, то й рік мине.

Вибираю притулок із купи дров та гілля ближче до кордону з полем. Тут мене ніхто не почує.

Я плачу та реву години три, напевно. Це нормально. Накопичилося, та й фізичний біль важко переношу. Роблю вигляд, що нічого, а насправді... накопичую і накопичую, бо не хочу в злість зганяти. Злюкою бути не можу. Краще плакати. На жаль, багато хто такого вибору не поділяє.

Це не світ терпил. Це світ тих, хто добряче дає по пиці й тих, хто може зразу дати відсіч.

Не знаю, що буду завтра робити. Не хочу, щоб стосунки з Васею повільно вмирали. Стосунки! І того немає.

Це не страшно, що я Васю полюбила. Я майже всіх люблю. Страшно, що в Кулака я закохалася, безповоротно і одчайдушно. Таке вперше трапилося.

Щось мені підказує, що й востаннє.

Судячи з шурхоту, під гіллям та дровами гадюки загніздилися.

Ех, якщо куснуть вони мене — ну це тоді уже закономірність. Хихикаю наодинці із самою собою, одночасно з останніми сльозами.

Ох, тепер назад тягнутися в готель. Я навіть ліхтар не взяла. Класика.

Доходжу до порослі, і мої легені розлітаються, ніби повисаючи в повітрі розтягнутою павутиною.

Біля виходу з ділянки, теж на дровах, Вася сидить-чекає. Ні чорта не розрізняю, крім його обрису.

Відчуваю себе невагомою, коли настільки повільно підходжу до нього.

Похмуріше нікуди сидить. У майці, яку похапцем натягнув, бо та явно не свіжа. Лікті тяжко поставлені на коліна.

— Ти... ти тут сидиш? — таким слабким голосом запитую, що першої миті боюся, він мене не розчує.

— Ходімо додому.

Піднімається дуже повільно і долоню мою грабастає. І просто ось кулак навколо неї збирає.

— Ти все... ти все чув?

Нових сліз не буде, бо все вийшло за межі фізичних можливостей організму.

Як і за межі мого фільтра, коли говорю.

Інакше б не питала: так безпорадно і так глупо. Не показувала б, як засмучена, що він мою слабкість оголеною побачив.

— Пішли додому, — повторює він наполегливо.

До готелю саме що й бредемо. Кулак навіть кілька разів камінчики під ногами перекидає туди-сюди. Комунальники нас хором вітають. На одній із центральних вулиць планують уночі асфальт латати.