Читати книгу - "Практична педагогіка, Ксенія Демиденко"

Я прокинулася від  запаху ароматної кави, що настирно лоскотала мій ніс. Розплющила очі, а перед моїм ліжком сидить навпочіпки Вовка й тримає чашку з кавою прямо в мене під носом:

—    Мамо Соня, доброго ранку!  Вставай, а то на уроки запізнишся, - він поставив на столик біля ліжка чашку й пішов на кухню раніше, ніж я згадала події вчорашнього дня й зрозуміла, як Вова опинився у мене у квартирі. – Одягайся та йди снідати.

Боже, як приємно, коли тебе хтось будить, а не істерично дзеленчить над вухом будильник. Швидко одягнувшись, нафарбувавшись і приготувавши все, що потрібно взяти до школи, я попрямувала до кухні.

—    Суп нагрів, ще он грінки з сиром. Я вже поїв. Смачного, а я побіг, ага?

—    Там на трюмо у коридорі гроші. Купиш, що треба й чогось поїсти бабусі. У лікарнях погано годують. Запитаєш у лікаря, може, ще з ліків  що потрібно. Я забіжу після школи до Тамари Гнатівни.

—    Дякую! Добре! Пока! – і утік.
Зі школи звільнитися я змогла лише о четвертій годині дня. Спочатку виявилося, що багато вчителів похворіло, тому в графіку з'явилися заміни. Та ще й директор після уроків вирішив провести невелику нараду щодо підготовки до святкування класами новорічних ранків. Особливо гостро стояло питання проведення дискотеки.

—    Хто за те, щоб проводити дискотеку? З огляду на те, що торік було дві бійки й не обійшлося без оббльованих унітазів? – непрозоро натякав, що усе може повторитися, а розмах лише збільшитися. Натяк був прямим, але вчителі проголосували за проведення дискотеки.

—    Значить, допуск на танцульки лише з дев’ятого  класу. Маємо два дев'ятих, два десятих і два одинадцяті класи. Чергувати будуть усі класні керівники чи як? – продовжував запитувати директор.

Зупинилися на варіанті «як», тобто ті, що не чергували минулого разу. А так, як мене в школі не було минулого року, то я до категорії чергових потрапила автоматично. Мене заспокоювало лише те, що Жанна Григорівна також була у списку цих нещасних. А ще до нас приєдналася класний керівник 11-Б класу Валерія Павлівна. Що добре виходило у цього педагога, так це оглушливо кричати. На крик це було не схоже. Причому, коли треба й коли не треба. Вела Валерія Павлівна у старших класах хімію й на своєму предметі була трохи схиблена. Я зазвичай намагаюся всі питання зі своїм класом вирішувати на замінах, класній годині  та в позаурочний час. Але якось треба було оголосити щось термінове. Я підійшла до дверей кабінету хімії й ледве дар мовлення не втратила – Валерія Павлівна оглушливо гаркнула на когось. Здогадуюсь, що, мабуть, заслужив. Але я так не змогла б закричати. Сили легень не вистачило б. Як потім мені розповіли діти, це було не все, на що Валерія Павлівна була здатна. Одним словом, із таким контингентом чергових на дискотеці я не боялася.
Перший приємний момент у лікарні – бабусю Вови перевели з коридору до палати. І хоч палата була невеликою, але заставленою ліжками, все ж таки краще, ніж коридор.

—    Сонечка, навіщо ж ти мчала так? Вова вже був двічі, все привіз, розвеселив, сказав, що роботу знайшов і втік. Мені обіцяли, що день-два й випишуть, - бадьореньким голосом сказала Тамара Ігнатівна, відклавши убік в'язання, мабуть, привезене Вовою.

—    Доброго дня, - привіталася  з усіма пацієнтками палати й присіла на краєчок ліжка, на якому лежала Тамара Гнатівна. - А що за робота? – поцікавилася, між іншим. Боязнь, що Вова повернеться до старого ремесла, дуже палила душу.

—    Сказав, мити посуд вечорами в якомусь дорогому ресторані, - майже пошепки відповіла Тамара Гнатівна. - Але я тобі не казала, він заборонив говорити. Соромиться, мабуть.

—    Мабуть, - погодилася, не сперечаючись,  не переконуючи бабусю в тому, що її онук мало чого соромиться. - Вам якісь аналізи робили? -  змінила тему.

—    Ой, робили. Затягали вже за тими аналізами. І кардіограму навіть зробили. Кажуть, що менше потрібно хвилюватися. А як? У мене серце болить. Ось питаю його, у кого ночував – не каже. Я знаю, що він не може спати сам у порожній квартирі. Спершу я навіть світло всю ніч не вимикала. Потім відучила.

Я теж не сказала Тамарі  Гнатівні, де був Вовка. Якщо він промовчав, то й мені, мабуть, не варто  розповідати, а то невідомо, як зрозуміють.

—    А що ви таке гарне в'яжете? - і тему змінили, і про приємне поговорили. Тамара Гнатівна розповіла про те, як вона вчилася змалку сама в'язати:

—    Років десять було мені. Їхали в гості до тітки в Іркутськ потягом. Там я й побачила, як жінка в'яже. Вона мені тоді спиці перші мої подарувала. Як у житті знадобилося: і шкарпетки зв'язати, і більше щось, шарфик, светрик. Хочеш і тебе навчу?

–  Хочу. У нас у сім'ї ніхто ніяким рукоділлям не займався ніколи. Сама вишиванням балувалася, доки до інституту не вступила. А там тільки й встигай було, що читати.

—    А поки навчишся, я тобі швиденько сукню або кофточку зв'яжу. Все одно бабці старій робити нічого. От дов'яжу Вовці безрукавку й хоч  вий. Тільки нитки потрібні. Підбереш якісь за вподобанням. Якщо в моточку грам двісті, то чотирьох з головою вистачить на светрик. А на платтячко п’ять треба.

Як же мені було добре з Тамарою Гнатівною. Йти зовсім не хотілося, але вона знала, що в мене багато роботи, тому не утримувала.
Підкупивши продуктів, я примчала додому й почала готувати вечерю. Думала, що Вовка прийде. Але він тільки зателефонував і повідомив, що все добре, він домовився з другом і ночуватиме в нього. Спочатку я засмутилася, але потім вирішила, що все, що не робиться – на краще.

Через два дні Вова з'явився в школі й віддав гроші, щоб ніхто не бачив.

—    Не крав. Чесно заробив. Клянусь бабусею. Її, до речі, завтра виписують. Приходьте у гості.  З англійської я двійки виправив, - прозвітував.

—    Аж страшно, який правильний став. Спина не свербить? – пожартувала я. Вовка не зрозумів.

—    Не вдуплився? Я мився, якщо що.

—    Крила не ростуть, ангельські? – уточнила.