Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я надто часто голодував, щоб не знати, що заради шматка хліба багато хто готовий піти на будь-що, в тому числі і на зраду. Особливо коли на очах матерів пухнуть від голоду діти.
Вирішено... Бронека ховаємо на сміттєзвалищі... Залишилося глянути... куди тягли запчастини ремонтники... і можна вирушати в мі...
Як провалився в сон — не помітив, а прокинувся від пострілів і вигуку Сашки. Сонно кліпаючи, схопився з ліжка і вихопив бластер. Зовні скоромовкою бухала автоматична гармата Бронека.
Кинувся до вікна і обережно визирнув. Поруч із сторожкою йшов бій. Точніше — закінчувався. Бронек якраз прикінчував останнього з трьох ремонтників.
От невгамовні. Знову за запчастинами з'явились? Що ж вони там ремонтують?
— Що там? — Зляканий голосок за спиною.
— Вже нічого, — відповідаю якомога спокійніше. — Бронек упорався. Снідати будеш?
Питання риторичне, хто ж від їжі відмовиться? Запитав, щоб переключити увагу. А потім виклав на стіл останній пакет, підготовлений Возгеном.
— Сідай, перекусимо. Не знаю як ти, а я зголоднів. Та й не факт, що буде потім час спокійно за столом посидіти.
— Йдемо кудись? — поцікавилася Сашка, швидко споруджуючи бутерброди, поки я відкорковував пляшки з мінералкою та пивом.
— До міста треба повертатись… Але, спершу заглянемо ще в одне місце…
Сашка відкрила рота... подивилася на мене і взяла бутерброд. Молодець. Плюсик у карму, однозначно. Адже цікаво, а не розпитує. Терпить. Ну, я не садист.
— Потрібно подивитися, звідки ці ремонтники приходять. Хочу Бронека тут залишити. А з такими сусідами він до нашого повернення весь боєзапас витратить.
— Це правильно, — киває з найсерйознішим виглядом, ніби це вона мені завдання поставила, а я звітую про виконану роботу.
— Жуй швидше… — бурчу вдавано. Ніколи не вмів розмовляти із дівчатами. Спершу не до них було, у школі лише хлопці навчалися. А потім, коли став старшим і перебрався у власну кімнату, все спілкування в основному зводилося до пари фраз: «Ходімо до мене? Їжа є. Дякую... ще побачимось». Власне, з рештою я розмовляв ще менше. Після вторгнення та розгрому Опору люди взагалі воліли мовчати. Щоб навіть випадково не сказати зайвого і не опинитися в Клітці.
Возген молодець. Отоварив від душі. Їжа не тільки смачна, а й калорійна. Енергії надовго вистачить.
Впоралися швидко, підмівши все до крихти. Потім закинув в інвентар свій старий одяг — більше нас тут нічого не затримувало.
Останки мурах-ремонтників порадували шістьма сотнями досвіду, тридцяткою срібних кредитів та трьома модифікаторами 1-го рівня. Останнім я зрадів найбільше, оскільки не розлучався з ідеєю зробити Птаха невидимим.
Стежку, вони до слова, протоптали неабияку. Увечері все зливалося, а зараз не помітити її міг лише сліпий. Нею ми й рушили. Бронек попереду, я слідом. За спиною Горобчик, а Птаха — двадцять метрів вище, із завданням сканувати околицю.
Стежка, попетлявши між купами сміття приблизно півкілометра, вивела нас до підніжжя схилу, що відділяв околиці міста від полігону, потім з'єдналася з давно занедбаною, іржавою гілкою вузькоколійки і вперлася в залізні ворота. Ворота серйозні, справжній шлюз. Вантажівка чи залізничний вагон легко пройде. Але пошкоджені… Одна стулка була не просто зірвана, а валялася неподалік зім'ятою серветкою, зате друга вціліла. Висіла на місці, і була лише трохи скривлена. Немов хтось занадто широкий, протискаючись усередину, зачепив її боком.
— Підсвіти! — наказав я Птахові.
Дрон опустився нижче, увімкнув фари і завис під верхньою кромкою проходу.
Ворота затуляли прохід у просторий тунель. Геть порожній… наскільки вистачало світла фар. Зсередини віяло залізом, бетоном, машинним маслом та небезпекою. І якщо хтось вважає, що небезпека не має запаху, то сильно помиляється. Я відчував його не менш виразно, ніж амбре гниючого сміття за спиною.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Відродження-1, Кулик Степан», після закриття браузера.