Читати книгу - "Відродження-1, Кулик Степан"

— Першим, це добре, — хмикнув я, вирішивши звести розмову до жарту, але вчасно зрозумів, що у дівчат у плані подібних натяків почуття гумору з чоловічим не збігається, і вчасно заткнувся. — Ну, так що? Я починаю? Готова?

— Так... — Саша підійшла ближче.

— Чудово. Чари-бари! Трах-тибидох! Бронек, з’явися!

Густий, молочний серпанок на якийсь час сховав від очей масивний корпус утильника, а коли розвіявся, перед нами стояв у всій сріблястій красі новий супутник і помічник.

«Самохідна автономна система вогневої підтримки. САС-33у. Рівень 58»

Ще й 58-го рівня! Здуріти можна!

«Хочете включити САС-33 у групу «Без назви»? Так/Ні?"

Очікуваного враження поява Бронека на дівчину не справила. Хмикнувши щось невизначене вона знову почала возитися з дроном. І як їх збагнути? Гаразд, не суть. Є проблеми набагато важливіші. І найперша — де ночувати?

Поки ламали ремонтників і займалися «чарами», ніч впевнено вступила у свої права. Сонце пішло на відпочинок, і хоч травень місяць уже стояв на порозі, ночі, як і раніше, були досить прохолодні. Тож чекати ранку просто неба мало приємна перспектива.

Повернутись назад? Щось не тягне. Та й після втручання в дизайн бусика клешнями сміттяра, дахом вважати кузов можна тільки умовно.

Поки темрява не згустилася остаточно, роззирнувся уважніше. Коли сюди прийшли, очі зачепилися за щось. Тоді не звернув уваги, а зараз не можу згадати. Здається, з того боку. Ближче до руїн переробного комплексу. Треба глянути.

Поманив усіх за собою і вирушив у розвідку. Можна було скористатися дроном, але дівчина так притискала його до себе, що не вистачило духу забрати. Та й недалеко тут.

Пройшовши метрів п'ятдесят у потрібному напрямку, я й справді побачив те, що шукав. Невелика кам'яна будівля, як будка охоронця на в'їзді. Або сторожка. Одноповерховий куб з плоским дахом та парою вікон. Скло, як не дивно, вціліло. Мабуть, від ударної хвилі закрив цех.

Взявся за ручку і смикнув на себе двері. Іржаві завіси обурено заскрипіли, але все ж таки провернулися.

Чудово. Усередині пусто. Стіл, стілець та ліжко у кутку. Панцирна сітка! Навіть не знав, що подібний раритет десь існує. Їх ще років за сто до вторгнення виробляти перестали. Як тільки пластики і каучуки стали не просто дешевшими за метал, але й багато в чому — надійнішими. Мабуть, сторож знайшов її на сміттєзвалищі і сам притяг сюди. Матрац, подушка та ковдра відсутні як клас. Ну, не звикати. Головне, протяги не гуляють, надихаємо і в будь-якому буде тепліше, ніж на вулиці. Та й постелити дещо знайдеться. Давно час перевдягтися.

Заліз у інвентар і одним рухом змінив теперішній одяг на комбінезон новачка. А тим, що звільнилося, застелив пружини. Ось тепер годиться.

— Лягай і відпочивай, — кивнув на ліжко Сашка.

— А ти?

Дівчина насамперед прилаштувала на столі дрон і тепер милувалася ним, як вазою з квітами. Треба все ж таки пояснити, що це не іграшка, а зброя.

— Мені ще треба подумати…

Реально, запитань із розряду «що робити далі?» накопичилося набагато більше, ніж було відповідей. Треба добре подумати і, якщо не знайти рішення, то хоча б розсортувати за ступенем важливості.

— А лежачи ти не можеш думати? — не відставав Горобчик.

— В сенсі?

— Мені буде холодно самій. Лягай поруч. Разом тепліше.

Блін, вони що народжуються такими? Разом із набором генів отримуючи вміння маніпулювати чоловіками? Ну, от як відмовиш? Навіть починати не варто, бо ще в чомусь винним виявишся.

— Гаразд…

Лягаю на ліжко, закладаю руки за голову і чекаю поки Горобчик угніздиться у мене на плечі. Ні, так то вона права, разом реально тепліше. Але від цього тягне в сон, аж очі почали злипатися. А я хотів подумати…

Дочекався розміреного сопіння і хотів підвестися. Ага, зараз... Не котить. Панцирне ліжко не пластикове ложе, пружини одразу зрадливо заскрипіли, і Сашка, навіть не прокидаючись, намертво вчепилася в мій рукав.

Що ж, може, й справді ранок вечора мудріший? Думатиму поки не засну…

Отже, перша проблема. Завтра ми з'їмо решти з отриманих припасів від Возгена. А це означає, саме час забиратися з полігону. Власне, що тут надовго затриматись не вийде, було зрозуміло одразу. Але тепер і терміни визначились. Хоча, у мене ще собаче м'ясо є. Так що кілька днів з голоду не помремо. Хоча, особисто я, волів би обміняти його на вже приготовлену їжу. І, якщо танцювати від цього, то сама собою вимальовується відповідь на таке запитання: «куди йти?»

Можна, звичайно, куди завгодно… Але чи не краще податися до знайомих, де напевно можна дізнатися про останні новини і навіть пораду слушну отримати. Возген не Сидір, він у Хантерів не служить, і навіть якщо дізнається правду — стукати не стане. Тим паче, що частину він і так уже знає. А другу — підозрює… Вирішено. Ідемо до Возгена… А тепер третє питання до студії? Що робити з Бронеком? Якщо «Птаха» ще можна сховати в інвентар, то багатотонний САС туди ніяк не влізе. Може, наказати йому закопатись у сміття і перейти в режим очікування, поки не повернуся? Як варіант... У місті таку махину від цікавих очей не приховаєш. А людям вірити не можна. Обов'язково хтось донесе… Власне, так Опір і програв.